А нагорі вона пригощає нас кавою. Для багатьох закарпатців запашний напій – це культ, і Надя не осторонь. Кава має бути свіжозмелена, із так званої гейзерної кавоварки: гаряча і міцна. Вона все робить сама і в процесі сміється: «Мій сусід і друг Вадим варить смачнішу – ми це робимо по черзі – але мені свій секрет не відкриває, думаю, справа у пропорціях».

Можемо хіба уявити, яка кава у Вадима, у Наді вона досконала. Вона так і не дозволить нам допомогти дістати чашку чи щось інше – хіба миску для винограду, бо ж сиджу поруч із шафкою.

«Я вас бачила по телевізору», – півгодини тому сказала продавчиня на ринку, який найближчий до Надиної оселі. У неї дівчина вподобала виноград.

«Це ж наша чемпіонка, от приїхала з Італії, виграла Європу», – говорю жінці, доки Надія обирає гроно. Пані продає пакунок за 50 грн замість 51, каже «як для вас» і чомусь дещо ошелешено дивиться, як дівчина їде далі. «Ну, так, ринок – він специфічний, тут усюди перешкоди і випробовування, це важко», – могла б сказати Надія. Але вона цього не каже. Вона граційно проїхала через торгові ряди, швидко знайшла потрібний прилавок з-поміж лабіринту яток з побутовою хімією та овочами й купила італійську каву в зернах: «Зараз моя черга, і кава має бути найкраща».

Надя охочіше розповідає про супермаркети: мовляв, ані один в Ужгороді не пристосований для людей на візках, і тяжко там також тим, хто погано бачить. Жодної належно обладнаної вбиральні, наприклад. «От ти питаєш про ті ваги в маркетах, де овочі? Просто прошу людей мені допомогти, без проблем».

Надія – дипломований соціальний працівник, вона цьогоріч закінчила магістратуру Ужгородського національного університету, і всі ці моменти про доступність простору цікавлять її ще більше, ніж людину, котру таке стосується в побуті. «Про що я мрію? Збудувати гуртожиток, перший гуртожиток, що буде комфортний для людей з інвалідністю. Для різних людей, не тільки візочників. Є ж ті, хто не чує, не бачить… У нас приміщень, котрі доступні для всіх, нема».

Ми прямуємо з місця її тренувань до неї в гості, і це не близько. Та спершу зустрілися в спорткомплексі. Ми не знайшли Надю одразу, тренування фехтувальників-візочників перенесли в іншу залу. Наразі там нема електрики, тренери ставлять підручне світло, але є великі вікна, написи на стінах і такі потрібні спеціальні установки для «мушкетерів»-візочників.

Доки тренерка пропонує хлопцям, які от спустилися з візків, зробити планки і відтискання, ми з Надією плануємо вирушити на прогулянку: вона цілком може мати полегшений режим, адже щойно повернулася з Італії, з чемпіонату Європи, де у складі української команди здобула чемпіонство.

«Бронзова медаль чемпіонату Європи для мене важить більше, ніж золоті. Це далося так важко фізично і, передовсім, психологічно. Це – моя важлива перемога, може, найскладніша», – говорить Надя. Вона присвячує нагороди тренерці: «У мене самої б не вдалося». Надія підкреслює роль своєї тренерки не лише в її особистій кар’єрі, а й щодо розвитку паралімпійського руху, загалом спорту людей з інвалідністю.
«Я сама б цього не зробила. Мого особистого бажання, моєї сили, стремління, бракувало б для результату. Тут 50 % моїх – і стільки ж тренера. Оксана Михайлівна (пані Рапинець – головний тренер фехтувальників-візочників на Закарпатті, і рівень її команди таки вражає, зараз це вкотре довів чемпіонат України – прим. авт.) має вдосталь досвіду і сил, аби був прорив. Ми працюємо – і є результат. Звісно, не можна знати, як Бог на це дивиться, але у мене відчуття, що я йду правильним шляхом, значить, мене підтримає, підтримає нас».

Їй було 25, коли вирішила не просто змінити, а переламати своє життя: поїхати із закарпатського гірського села Тарасівка в обласний центр і вступити до університету. Надія не мала тут родичів і друзів, не уявляла, як жити у місті, але – просто поїхала. «Скажу відверто: коли я вступала до УжНУ, я не мала тих знань, які були потрібні. Але мала бажання і відчуття, що можу, що вдасться. Вдячна всім, хто повірив і підтримав. Далі я вже вчилася, все надолужувала. Тепер, вважаю, я гідна студентка».

У кав’ярні вона замовить американо, як не дивно. Утім, певно, «закарпатської» надміцної кави може бути й забагато. «Улюблені кафе? У мене не так. Я відвідую ті, куди можна дістатися, заїхати. Пороги… Для мене вони не так важливі, бо маю сильні руки, але для інших… Знову ж таки, вбиральні». Вона нічого не говоритиме про умови у спорткомплексі, де тренується, але про це хочеться сказати мені. Наразі збірна Закарпаття з фехтування на візках – чи не найуспішніша в області спортивна команда, і всім причетним мало б бути не лише за обов’язок, а за честь і радість створити для них найліпші умови з можливих. Я не вимовляю цю ремарку, я дуже чекала на цю зустріч, щаслива «виловити» Надію з-поміж її зборів і змагань, ми говоримо про важливе.

«Мені було 10 років, я впала з черешні. Це було високо, так, я любила лазити по деревах! У мене високе ураження, це грудний відділ хребта. Багато спортсменів, котрі змагаються у нашому виді, мають ураження, які дозволяють їм більше. А мені потрібно більше працювати. Навіть були такі розмови, що в мене не вдасться, що я не зможу бути успішна в цьому спорті. Я спитала подумки: ну хто ти такий у моєму житті, аби так говорити? І працювала», – каже Надія, не надто зосереджуючись на тому, що все її дитинство пройшло в лікарнях і на реабілітації, тільки дякує родині, що робили все можливе й оточили любов’ю.

Надія – чемпіонка України й Угорщини з паверліфтингу, це був її перший спорт, і це було вдало, здобувала першість, змагалася в загальних категоріях, незважаючи на свої особливості. Сталося так, що не побачила подальшого розвитку і без певних планів прийшла у фехтування. «Пішло» одразу. «На першому своєму змаганні з фехтування я здобула третє місце. А для мене це неприпустимо! Це був як ляпас. Я маю бути першою! Я люблю перемагати! Це стало викликом. Почала тренуватися серйозніше. Фехтування мене багато чого навчило в житті. Це дуже, дуже складний вид спорту. Тут недостатньо бути сильним. Треба бути розумним, швидким, хитрим, прораховувати тактику… Тут перемагаєш не лише фізично, технічно, але і психологічно. Фехтування гартує характер. Це виховує, так». Сьогодні Надія Дьолог – чемпіонка Європи і світу з фехтування на візках (вона фехтує на рапірі, це основна її зброя, і на шаблі), і от уже цього жовтня – знову чемпіонка України, готується на Паралімпіаду 2020 року.

«Чи я плакала ночами? Не пригадую. Але було різне. Коли я переїхала в місто, цілком для мене нове, зустрічалася з хлопцем, не на візку, й от усе це, мій спорт, університет, не до стосунків… Мені треба було піднятися сходинками, а ми якраз посварилися. І я собі думаю: це жах, я не хочу від тебе залежати, я не хочу, щоби я все життя залежала від когось на всі 100 %, не хочу, це неприпустимо! Коли важко, я не плачу, я радше злюся. Я знала теорію, як спускатися і підніматися сходинками, знала, що люди це роблять. Спустилася, ок. А піднятися? Пробую – не вдається. Я придумала якусь техніку, прив’язалася… Ці півгодини були, певно, найгірші в моєму житті. Майка – мокра, це, так, було тяжко. Але я зробила один раз і… Буває, по 7-8 разів спускаюся і піднімаюся, у мене активне життя, я не сиджу вдома. Я тут, у гуртожитку при римо-католицькому центрі, живу сім років і дуже рада, мені допомогли оселитися, й важливо, що тут нема нічого зайвого, нема негативу, який міг би когось і затягнути. Тут хороші люди». Надія також від душі дякує всім, хто підтримав її у спортивній кар’єрі: «Мені дуже важко просити про допомогу. Але доводилося. І часом ставалися дива. Мене підтримували дуже вчасно. І дуже серйозно. І не просячи нічого взамін, навіть згадки. Бувало таке, що просто перед виїздом, який, думала, вже не відбудеться, з’являлися можливості, бо мені допомогли. Пам’ятаю кожного».
Спорт – це її життя. Але серцем вона вже й у іншій своїй професії. Хоч це і має форму дружньої підтримки. Зараз вболіває за хлопця, який через травму хребта опинився у візку: «Рік його травмі, поламана спина, ушкоджений спинний мозок. Сів на візок. То мало б бути завданням лікарів, пояснити: сядь на підходящий візок, не завеликий і не замалий, той, який для тебе, візьми правильну подушку, це важливо, аби ти не мав пролежнів, і так далі. Мала б працювати реабілітація, відповідні центри і, можливо, психолог. А сьогодні цей хлопець, окрім інших, має великі проблеми з пролежнями… У нього і не є така важка травма, міг би реабілітуватися, але він тепер загоює рани замість працювати над собою. Тут потрібна допомога. Хтось одразу має сказати людині, яка опинилася в подібній ситуації, що їй робити, як діяти, по пунктах, і що це – не кінець життя. А у нас нема механізму, коли співдіють лікар, соціальний працівник, психолог…»

«Як я це бачу? От мені вдалося вирватися з села, влаштувати життя, але, можливо, не всі так можуть. Потрібно дати інформацію: от є гуртожиток, є університет, є можливість роботи, є спорт, і ми все покажемо і допоможемо. Але, звісно, в людини повинне бути бажання. Я часто, втім, бачу людей, які не готові цього робити: у них трагедія, вони шкодують себе, їх шкодують родичі. Найбільша ж для мене трагедія – коли тебе шкодують. Ненавиджу, коли мене жаліють! От приїжджаю я до себе в село, і сидить навпроти мене мій однокласник, йому, як і мені, 32 роки, він бухає, курить, у нього вдома жінка і діти, але жодної радості, сіре життя. Говорить: “Мені тебе так шкода”. А насправді він має вигляд вдвічі старшого, виснажений, без “вогнику”, нереалізований… Мені жалість не потрібна. У мене прекрасне життя! Я ним задоволена. Я мріяла, і ці мрії здійснюються. І далі я планую працювати в соціальній роботі, допомагати людям. Допомогти отримати шанс. Якщо хоч один із десятьох себе реалізує – хіба може бути більше щастя? Мені свого часу дуже допомогли мої дівчата, Василинка Попович і Христинка Балог, розказували і показували, а потім я зрозуміла, що можу і сама все робити. Хоч і зараз не можу хвалитися, що, мовляв, все, ніхто мені не потрібен. Звісно, потрібен».

«Я травмувалася в дитячому віці й не пам’ятаю “ходячого” життя, для мене нема інакшого. Мене оточили любов’ю в сім’ї, і мама, і всі мої брати, я не відчувала себе “зламаною”… Брати мене возили в школу, на прогулянки, сестра навіть ходила зі мною в похід, штовхала візок по горах… Я так звикла. От ти не усвідомлюєш, коли вранці прокидаєшся, стаєш на ноги і йдеш на кухню по каву, правда? Так і я – для мене природно прокинутися, сісти у візок і рулити на кухню робити каву. Думаю, я б мала страшенний стрес, коли б відчула ноги і почала ходити, катастрофа!» – Надя в своєму стилі, усміхається.

Ми виходимо зі спорткомплексу, де дівчина тренується шість разів на тиждень щонайменше по чотири години.
Я нараховую чотири пороги, а попереду з’їзд з ґанку. Я не приділяла такої уваги бордюрам, і з’їздам та заїздам з доріг на тротуар, і навіть ямам. Здавалося, що розуміла, але не приділяла. Надя не нарікає.

Згодом ми побачимо її руки, а зараз, щоби почути реакцію, я питаю. «Я не знаю. От чесно, не знаю. Можливо, вони катаються на машині та просто цього не бачать. Можливо, нема кому їм про це сказати. Вважаю, що людина, яка б сіла, отак, як я, і проїхала, вона б зрозуміла, як це…»

Рухаємося її звичним маршрутом, не обираючи ані легший, ані більш проблемний шлях. Загалом Надія витрачає на дорогу близько півгодини, якщо в доброму темпі.

«Ми от тепер після змагань усією збірною гуляли по Риму…. Так, Рим – це Рим, але загалом Італія така, що ти не мусиш іти до міської влади і говорити: а ось тут не зробили пониження, ти потрапляєш, куди хочеш, одразу з вокзалу. А у нас у Києві на вокзалі – жах, я боюся за колеса руками братися, і не тому, що я така панна, мені не дуже ідеться про ці манікюри-педикюри, але чистоту люблю, а там так брудно! Не розумію, чому так, у нас така гарна країна, неймовірно… І то, мабуть, і не від влади залежить, а від кожного: я дбаю про це, не смічу, бо це моє, я тут живу. Певно, треба ще трохи часу. Разом з тим, якщо чекати – то можна і не дочекатися. Треба змінювати!»

«Так, де-не-де є пониження і спуски, але загалом бордюри, бордюри і бордюри. І ями, стан покриття тротуарів – це найгірше. Буває, що я змушена виїхати на проїжджу частину…» – ми прямуємо Капушанською вулицею Ужгорода, і ліпше, ніж слова, про комфортність цього маршруту для Наді скажуть світлини.

Варто зазначити: у Надії більш виграшна позиція, ніж у більшості візочників – професійна спортсменка має сильні руки, чудову координацію і дуже вправно маневрує та тримає баланс. Для інших отакі кільканадцятисантиметрові перешкоди можуть бути неподоланними.

До слова, всі проблемні моменти, на які звертаємо увагу тут, найчастіше стосуються не лише візочників, а і, наприклад, велосипедистів, мам із дитячими візками, людей із поганим зором. Так само це лячно, коли мова про виїзд на автошлях.

Дорогою говоримо про всі ці формулювання: особливі потреби, обмежені можливості… «Обмежені можливості? Я не можу сказати, що у мене обмеженіші можливості, ніж в умовного когось. Наприклад, у моєї сусідки. Усі люди в чомусь обмежені. Я не можу купити собі “Лексус”, не можу собі купити квартиру. Так і моя сусідка. “Особливі потреби”? Мені не подобається це формулювання. Мені не потрібно чогось “особливого”. Мені треба, щоби було адаптоване місто, доступний громадський транспорт, щоби я мала доступ до навчання, до розваг, наприклад, театр чи кінотеатр, до будь-якого кафе чи ресторану. Так, не всі люди на візку можуть собі дозволити обід чи вечерю в ресторані, але ж буває в житті свято, в усіх! Чому я, виходячи з дому, мушу планувати весь маршрут, з огляду на те, куди я можу потрапити, а не тому, куди я хочу? Чому я мушу просити про допомогу, коли можна б цього не робити? От залізничний вокзал: зробили ці вагони з ліфтами, так, молодці, але … вони не працюють! Чому хтось мусить надривати собі спину, чому мусить носити мене?» – насправді Надя так лише відповідає на питання, але акцентує інше.

«Я виросла в селі, там майже не було асфальту, і це гірська місцевість, для мене бордюри не є трагедією, я не звертаю уваги, і я спортсменка, у мене сильні руки. Але є інші люди. І для них це катастрофа. Можу порівняти: я приїхала сюди в 2012 році, й зроблено чимало. Раніше я не могла сама дістатися від вокзалу до обласної лікарні, а це не така велика відстань, це один проспект, а от тепер мені це легко. Тобто певна робота виконана. Хоча, звісно, є порушення. Я мрію про те, що зможу своїм друзям на візках сказати: приїздіть в Ужгород, ми зможемо гарно погуляти й добре відпочити! У нас чудове місто. Я не переїду ніколи і нікуди звідси. І надіюся, доживу до того, що у нас будуть доступні автобуси. Так, у місті є пару маршруток з підйомником, але мені не по дорозі, мені треба скласти шалений план, щоби мати то задоволення п’ять хвилин прокататися! – Надія, звісно, знову з усмішкою. – Знаєш, я вважаю, що не треба нарікати й акцентуватися на поганому, на тому, що тобі “не додали”, негатив засмоктує. Треба бачити краще і радіти життю!»

Ми наближаємося до її гуртожитку. Так званий «новий район» Ужгорода, і затишний його куточок, гарно озеленений. Тут я особисто передаю вітання міській владі, називаючи адресу: Володимирська, 76, парафіяльний гуртожиток при катехитичному центрі. Щодня Надія від’їздить і приїздить через отаку дорогу, найчастіше кількаразово. Ми обіцяли показати руки чемпіонки – прошу. І зауважу: був не дощовий день.

«Моє дозвілля, коли вільна змагань і тренувань? Валяюся на дивані й дивлюся фільми, гуляю з друзями, найчастіше по набережній… Але зазвичай Оксана Михайлівна так нас утомлює, що нема ні на що сил (сміється – прим. авт.). Улітку на басейн, і подорожуємо тут недалеко, Закарпаття ж прекрасне, люблю Воєводино, там мені комфортно. Так, я вмію готувати, часом куховарю, і найкраще вдається м’ясо. Багато читаю, обожнюю книги. Це тепер часто мотиваційна література, філософія, зараз на столі в мене збірка Ремарка… Найбільше люблю книги, які не дають відповідей на усі питання, а ти сама добудовуєш ту картинку. На кілька днів їжджу додому, спілкуюся з рідними, у мене четверо братів, у кожного сім’я, це купа дітей… Найбільшу радість мені приносить спілкування».

«Як мене зустрічає село? Мама пишається, так. Не знаю, чи в інших галузях, але в спорті точно ніхто з села поки такого не досяг, їй приємно. Навряд хтось очікував, бо для села людина на візку – це втрачена людина, і тому я для них приємний сюрприз. Але насправді я себе ніколи не відчувала там “втраченою”, мене завжди підтримували, робили все, щоби в мне було добре життя, навіть у походи возили, це кумедні історії, це було весело! Я дуже вдячна родині, що не давали мені почуватися, як кажуть, “інвалідом”».

«Чи я є для когось натхненням? Не ставлю для себе за мету, не відчуваю, що в мене особливе життя. Хотіла бути чемпіонкою Європи і світу, це є, але то командні медалі, тепер мені йдеться про особисті досягнення. То купа часу і купа роботи. Так, Паралімпіада, хотіла б досягнути успіху. Колись я дійду до фінішу в спорті. Хочу реалізуватися в соціальній сфері. Як вийде – життя покаже. Що головне? Допомагати людям. Як колись допомогли мені. Бо без допомоги моїх друзів нічого не було б. Що я робила вдома? Допомагала мамі з хатньою роботою, готувала, спілкувалася, мала життя, працювала за комп’ютером, навіть якісь гроші заробляла… Але тепер моє коло значно ширше. Я завжди мріяла займатися спортом. І мати друзів, вони в мене чудові. Люди кажуть, що у жінок з ім’ям Надія важка доля, а я – щаслива!»

«Паралімпіада, успіхи в спорті – це радше мета. А мрії… Ну, я дуже хочу, аби на великих змаганнях звучав гімн України і сиділа на першому місці – то нема більшого щастя. Мрію не спіткнутися духовно. Не схибити. Хотіла б прожити своє життя, не зробити нічого погано і приносити користь. Прожити так, аби пишатися. Не проґавити можливості. Зробити все, що я можу. Що ж до буденних речей – звісно, мрію про своє житло, сподіваюся, колись здійсниться. Хочу жити в Ужгороді. Ще моя мрія – віддати те, що мені дали. Моя робота над собою, мій досвід – цим треба поділитися. Чи є серед цих мрій родина? От чесно: ніколи над цим не думала. Багато про що мріяла в житті, але ніколи про сім’ю».

Щоби піднятися до свого помешкання, Надії потрібно майже дві хвилини. Те, як вона це робить, може одночасно і розбити серце, і надихнути. Втім, а чому дві хвилини? 1 хвилина і 45 секунд.

Ми перші, при кому вона це зробила публічно. І, як завжди, це все не без усмішки і жартів. Дівчина-позитив, дівчина-магніт, дівчина-енергія, переможниця, навіть не враховуючи медалі, – день, проведений із дівчиною на ім’я Надія, був одним із найкращих днів мого життя.

Текст: Алла Хаятова
Фото: Сергій Гудак

P. S. Надія Дьолог готова до співпраці з міською владою, щоби покращити доступність Ужгорода для всіх людей. І, певно, не тільки Ужгорода. Наразі ж замість постскриптума – аматорське відео про важливість дотримання будівельних норм.