— Закарпаття після Першої світової було у складі Чехословаччини, але газета одразу ж почала виходити угорською. «Робоча газета» виходила до Другої світової. А вже як прийшов Радянський Союз, вихід газети для угорців відновився — як дубляж партійного видання «Закарпатська правда». Звідти й сучасна назва пішла. Власне «Kárpáti Igaz Szó» дослівно перекладається як «Карпатське слово правди». Газета виходила угорською, але власних матеріалів на початку не було, тільки переклади «Закарпатської правди».

— А коли почали й самі писати?

— 8 березня 1967 року. Це символічна й особлива для нас дата — того дня з’явилися перші авторські матеріали угорськомовних журналістів. Звісно, поки існував СРСР, це було видання компартії. А після розпаду, як і багато інших газет, KISZó стала газетою обласної влади. І була нею до 2005 року.

— Поки не розділилася на дві?

— Так, 2005-й увійшов в історію як рік закарпатської угорської медіавійни. Тоді одна частина колективу пішла і створила нове видання під такою ж назвою, але з реєстрацією на загальнонаціональному рівні — в Києві. Інша частина редакції залишилася. Певний час виходили одразу дві газети, але це тривало недовго. Витримали конкуренцію ми. І вважаємо себе наступником бренду «Kárpáti Igaz Szó».

— Відтоді газета — приватна. А кому вона належить?

— Видавець — ТОВ «Студія Тиса ФМ». Власником 50 % газети є Демократична спілка угорців України (одна з двох найпотужніших угорських організацій Закарпаття. — Я. С.). А друга половина належить колективу. Для нас, журналістів, це дуже важливо, бо без нашої згоди неможливі ніякі зміни в редакційній політиці. Тільки компромісні рішення. Це підвищує нашу професійну гідність, ми знаємо, що є повноправними співвласниками і що без нас за нас ніхто нічого не вирішить. Утім, хочу зазначити, що з партнерами-співзасновниками ми маємо дуже хороші й конструктивні стосунки.


— Як часто і яким накладом тепер виходить газета?

— До січня нинішнього року виходила тричі на тиждень. Це був абсолютний рекорд, бо жодне інше видання краю, навіть україномовне, так часто не виходило. Ми друкувалися у вівторок, четвер і суботу. Тепер маємо два випуски — у четвер і суботу. Загальний тижневий тираж — 9900 примірників.

— А чому відмовилися від вівторкових випусків?

— Ми могли би й далі виходити тричі, але виникла проблема з «Укрпоштою». Майже 80 % наших читачів — передплатники. Газету читають в основному в чотирьох районах області, де компактно проживає угорськомовна спільнота — в Ужгородському, Мукачівському, Берегівському й Виноградівському, а також частково на території Верхньої Тиси — на Хустщині й Тячівщині. Більшість наших читачів — у селах, а в селі газету можна отримати лише через «Укрпошту». На жаль, немає такого дня, щоб декілька людей не подзвонили в редакцію й не поскаржилися, що знову не отримали газету. І це при тому, що пошта бере не такі вже й малі кошти: третина ціни газети — це витрати на доставку.

— Пробували якось вирішити проблему?

— Ми сваримося з ними, але безрезультатно. В селах просто немає листонош, бо ніхто не хоче працювати за такі мізерні зарплати. І у відповідь на наші претензії в «Укрпошті» тільки розводять руками.

А який сенс видавати газету тричі на тиждень, якщо (в хорошому випадку) листоноша прийде до читача один раз на тиждень і принесе усі три номери одночасно? Тож зараз ми маємо основний вихід у четвер у кольоровому форматі на 24 сторінках. А в суботу видаємо «кіш уйшаг» — маленьку газету, як ми її називаємо, — на 8 сторінках.

До речі, з тих міркувань, що з кожним днем із «Укрпоштою» все більші проблеми, ми з січня цього року розпочали власну доставку газети до деяких сіл. Поки що своїми силами по четвергах доставляємо в села Ужгородського й Берегівського районів. Домовилися з місцевими магазинчиками й там вона продається. На даний момент таким чином охопили вже 25 сіл.

— Очевидно, власну доставку непросто організувати?

— Дуже складно. Витрати великі — машина, бензин, оплата праці водія, відсоток за продаж власникам магазинчиків, плюс потрібна людина, яка цим керує. Прибутки нам повертаються дуже мізерні. Але ми мусимо щось робити, бо хочемо, щоб газета доходила до читача. І я бачу, що будемо вимушені організувати доставку і в інші райони. Пошта помалу закриває свої сільські відділення і в нас не залишається інших варіантів. Така «робота» «Укрпошти» вбиває не лише нас, а всю друковану пресу, яка розраховує на передплатника.

— Зважаючи на все це, якими бачите перспективи видання?

— Онлайн — це майбутнє медіа. Дуже велику увагу приділяємо цьому напрямку. Ми й раніше мали сторінку в інтернеті, але вирішили зробити новий ресурс. І в січні 2018 року власним коштом створили сайт kiszo.net. Десь 60–70 % наповнення сайту — це тексти з офлайн-версії газети, решта — новини.

До речі, хочу спростувати один міф про закарпатських угорців. Часто говорять, що вони нібито не цікавляться тим, що відбувається в Україні, що живуть за Будапештом. А я би так не сказав. У мене, навпаки, таке враження, що внутрішні українські питання їх дуже цікавлять. Найбільший інтерес на нашому угорськомовному сайті викликають саме політичні й економічні суспільно важливі події. Зі свіжого — величезна увага була прикута до президентської кампанії. Ми бачимо, що є великий запит угорських читачів на Закарпатті на українську політику. Інше питання, чи вони згідні з цією політикою. Але факт є факт: такі новини приносять нам дуже хороші цифри.

— Можете конкретизувати?

— Розкручувати сайт і сторінку у Фейсбуку ми починали півтора року тому майже з нуля. А на даний момент маємо більше 7 тисяч підписників. Здавалося б, це небагато, але вони дуже активні. Наприклад, щотижня ми виставляємо біля 80 матеріалів, на які в середньому реагує від 25 до 35 тисяч людей. Це цифри про активну реакцію — прочитання, лайки, коментарі, поширення. А таких людей, що просто бачать матеріали у стрічці, — 70–80 тисяч. Скажімо, фотографію з присяги Володимира Зеленського з його цитатою про те, що раніше він смішив українців, а тепер буде робити все, щоб вони не плакали, за три дні побачили 80 тисяч користувачів Фейсбуку.

— А чи не думали ви спробувати друкувати й україномовну газету?

— Я був би не проти, але ми не маємо для цього фінансового ресурсу. От якби державний чи місцевий бюджет виділив нам на це якісь гроші — я би радо спробував. Може, не тижневик, а раз на місяць, наприклад. Це було би дуже цікаво.

До речі, у європейських країнах пресу нацменшин підтримують. Ми контактуємо з колегами й бачимо, що і у Словаччині, і в Румунії, і в Сербії угорські організації отримують від держави досить суттєву офіційну підтримку. І можуть видавати свої газети й журнали угорською мовою.

— Цікаво, чи отримують таку допомогу українці в Угорщині?

— Так, українці мають свою газету, яку видає їхня самоврядна організація. Вона виходить за угорські державні гроші. А от я, наприклад, працюю вже 22-й рік і за цей час жодного разу не пам’ятаю такого, щоб ми як видання для нацменшин отримали з українського бюджету якісь кошти. А якби така державна підтримка була, можна би, справді, надрукувати KISZó українською…

Фото: Ярослав Світлик, архів Юрія Дунди