“У 2015 році ми помітили, що в дітей не стало інтересу до навчання. Вчителі готувались, викладали, а дітям було не до цього. Треба було щось робити. Ми вирішили виходити із зони комфорту. Бо викладати стало надто зручно: маєш конспект, написаний за 30 років, відчитав урок – і все, своє зробив”, – починає пані Антоніна.

Усе почалось з проєкту про опорні школи “Пілот 24“. Колеги з інших шкіл говорили, нібито туди Тур’ї-Реметівську школу проштовхнув сільський депутат. Директорка зізнається: навіть повірила і подякувала депутатові. Виявилося, він про такий проєкт навіть не чув. Тоді команда ще більше повірила у свої сили.

А головне – мала мрію, до якої дійшли спільно: зробити школу, в якій діти хотіли б вчитися. Дитина має виходити звідси не з повним багажем знань, а з умінням жити та бути конкурентоспроможною.

Директорка зізнається, що у школі залишилися і вчителі-песимісти, які не сприймають реформ, тренінгів та навчання. Вони просто виконують свою роботу. Втім, учні самі стимулюють їх змінюватися. Коли деякі вчителі тільки починали інтерактивно проводити уроки, то діти казали іншим: “А чому на ваших уроках не використовуємо інтерактивну дошку, як з Марією Михайлівною?”.

Також у школі давно замінили командно-адміністративну атмосферу на педрадах на тренінги та ігри. Наприклад, є правило: якщо хтось з учителів їде на тренінг чи семінар, то має розповісти колегам, чого навчився. А ще якось на педраді вчителі ділились на команди та міркували про сильні та слабкі сторони школи. Зрештою, таку вправу вирішили провести з учнями і з батьками.

“Виявилось, ми хочемо одного – щоб школа була успішною, вчителі кваліфікованими та оптимістичними. Знаєте, як один хлопчик сказав? Щоб учителі були друзями, з якими можна і поговорити, і повчитися. Також ми дізнались, що з матеріального хочуть діти. Хтось писав про планшети, корт, а хтось – про куточок, де можна відпочити. А ми з колегами подумали: справді, у нас немає, де сісти в коридорі”.

Тож восени школа влаштувала велотур, до якого долучились і учні, і батьки, і депутати. Спочатку всі разом катались на велосипеді. Потім – пекли тістечка, продавали узвар, запікали картоплю, варили бограч. Команда вчителів зібрала 5400 гривень, а діти – 4500. Усе – для облаштування куточків відпочинку для дітей

Назву вигадали символічну – від слова “тур”, великої рогатої тварини, що водилась у цих краях, звідки й назва села. Найменшому учаснику було 1,7 місяців, його мама у кошику везла на велосипеді, а найстаршому – 59 років.

ПРОВОДИТИ ВІЛЬНИЙ ЧАС РАЗОМ

Пані Антоніна зізнається, що навчилась згуртовувати людей у свого директора, який раніше очолював цю школу:

“Нині йому близько 90 років. Але не буває тижня, щоб він не зателефонував і не запитав, як школа і діти. Його родзинка в тому, що він ретельно підбирав колектив, аналізував, чи людина має щось у собі, окрім знань. До прикладу, класно, коли людина грає на гітарі або займається спортом, або вкрай комунікабельна. До Тур’ї-Реметівської школи ніколи не можна було влаштуватись за направленням”.

Пані Антоніна зізнається, що навчилась згуртовувати людей у свого директора, який раніше очолював цю школу

Так-от, коли пані Антоніна після університету прийшла працювати сюди вчителькою, часто ходила з учнями в походи з наметами. Також збирались із класом, аби пограти на гітарі та поспівати. Це, каже, згуртовувало. Традиція відпочивати разом збереглася. Нещодавно колектив, батьки та діти ходили на Говерлу:

“Коли ми почали підійматись вище й вище, стало важко. Я вже хотіла зупинитись і почекати, поки всі підіймуться, спустяться і підберуть мене дорогою назад. Тоді діти почали переконувати: “Ви собі не вибачите, що піднялись тільки на пів гори, ми вже майже на місці”.

А я собі думаю: “Вони ж пам’ятатимуть, що я не вийшла. Треба йти”. І ми дійшли. Я їм тепер кажу: “Якби не ви, я б і не вийшла”. Знаєте, там був такий спільний моральний дух”.

Тепер у вчителів є ідея поїхати разом з учнями в сусіднє Воєводино, щоб покататися з гірки на “таблетках”.

Втім, збираються учні, батьки та вчителі не тільки для того, щоб відпочивати разом. Яскравим прикладом є освітній хаб, який облаштовували спільними зусиллями із двох кімнат (бібліотеки та книгосховища). Стіну зруйнували керівник танцювального колективу і вчитель географії.

Освітній хаб

Потім бібліотекарка домовилась із кумом, який підігнав трактор, аби забрати відходи. Батьки і вчителі допомогли привести кімнату до ладу. Разом знайшли підприємця, який погодився зробити ремонт. Вчителька домовилась із батьком, і він з роботи привіз палети. А вчитель з учнями на трудовому навчанні зробили столик і полички.

Мама пошила накидки на лавочки, а матеріал принесла вчителька. Далі – всі разом шліфували та фарбували. Районний відділ допоміг із комп’ютером, а Британська Рада – з англомовною літературою та малюнком на стіні.

Тепер у хабі проводять уроки англійської для дітей та громади, а ще – вчать учнів писати проєкти. До прикладу, діти хочуть вдосконалити шкільний майданчик, аби проводити там уроки на свіжому повітрі. А нещодавно проєкт учениці про оновлення простору бібліотеки підтримав сільський голова. Тепер у селі є сучасна бібліотека.

СПІВПРАЦЮВАТИ

Директорка каже, що батьки завжди готові допомогти. Раніше було не так: батьки думали, що вчителю найлегше. Мовляв, в обід уже вдома, зарплатня велика, а він ще не вчить дітей, як треба. Діти думали, що вчитель задає багато завдань і ставить погані оцінки. А вчителі – що діти не вчаться, а батьки не цікавляться.

Співпрацю з батьками директорка почала із гри “Карета”. У залі розставляють стільчики на кшталт того, як виглядає карета. Один – попереду. У грі мають бути кучер, четверо коней, король, королева і всі решта – карета. Попереду сідає кучер. Кожен має оббігти свій стільчик і сісти, коли чує свою роль. Учитель починає читати поволі, чим далі – тим швидше. Повністю казку можна прочитати тут.

“Спочатку були скептики: “Немає часу, а вона щось вигадала”. Наприкінці ж усі сміялися і аналізували. Висновок такий: якщо немає упряжки і кучера, король хоче туди, а королева – туди, то карета може розвалитись.

Карета – це наша школа. А учасники – діти, батьки та вчителі. Інформація про гру поширилася, і мене навіть попросили провести її для директорів району”, – розповідає пані Антоніна.

З часом, каже директорка, команда школи зрозуміла, що організовувати спільні заходи – це працювати на спільний результат, навіть якщо спочатку мало-хто бере в них участь. До прикладу, для проєкту “Ровесники, відгукніться”, половину якого погодились спонсорувати США, треба було зібрати 34 тисячі.

Перші 3-4 тисячі, каже директорка, зібрали легко. А далі треба було пояснювати людям, чому вони мають вкласти гроші, зустрічатися з ними. І це був перший крок, коли об’єдналися учні, батьки та вчителі. У результаті, школа отримала інтерактивну дошку, принтер, проєктор, комп’ютерний стіл, ноутбук.

А от співпрацювати з владою, говорити про потреби школи та розповідати про нові проєкти пані Антоніні допомагають друзі дитинства.

“Багато хто з них працюють у владних структурах. Часом ми збираємося на каву у фойє школи. Я не боюся казати про наші потреби. Багато з них закінчували цю школу, в декого тут працювали батьки. Вони й самі хочуть, щоб школа була на рівні”.

А ще директорка розповідає, як працівники райдержадміністрації взяли за ідею привезти сюди директорів із району, аби ті подивились, що можна зробити у школі за проєктні кошти.

“Вони знають про ці можливості, але не розуміють, навіщо їхати на тренінг, залишати сім’ю на кілька днів. Є зарплатня – от і працюй. А є й такі, що телефонують, аби запитати, як заповнювати проєкти. Я залюбки ділюся”.

Пані Антоніна каже: якщо знаходить освітні проєкти, в яких можна брати участь, то завжди ділиться з колегами з інших шкіл. А от вчителі Тур’ї-Реметівської школи діляться з колегами з інших шкіл, що таке фасилітація.

Так, після районної олімпіади на базі школи вчителі вирішили провести тренінг для колег. Застосували те, що навчились на тренінгу від Британської Ради, обговорювали методику викладання. Ціль була такою: щоб діти хотіли йти на урок. Учителі ділились на команди, записували свої думки, відповіді на запитання на фліпчарті, шукали шляхи вирішення.

А ще проводили конкурс серед дітей “Лист Федору Фекеті” (легендарному тур’ї-реметівському поштареві. Діти писали лист про те, яким вони бачать село в майбутньому.

Пані Антоніна каже, що учні бачать своє село містечком, дехто хоче, щоб тут відбудували спортивний кінний клуб, щоб був спортивний комплекс, освітлені заасфальтовані вулиці, аби працювали фабрики та заводи, були лавочки, велодоріжки, баки для сортування сміття і сміттєпереробний завод.

“У майбутньому вони зможуть сюди вкладати гроші, бо вже знають свої цілі. А ще пояснювали, що фабрики в селі вони хочуть для того, щоб батьки не виїжджали за кордон”.

“ТІШУСЬ, ЩО МЕНЕ ПІДТРИМАЛИ”

Прогулюючись школою, помічаємо пристрій для заряджання телефонів. Це – ще один проєкт, що називається “Перспективи використання сонячної енергії у школі”. У коридорі можна зарядити телефон, отримуючи енергію від сонячних батарей на фасаді школи.

“Потім сонячна енергія перетворюється в електричну за допомогою акумулятора. Тут є входи для зарядки, але кожен мусить мати свій кабель”, – пояснює 10-класник Богдан, розробник проєкту.

Вчителька фізики та астрономії Людмила Воронич додає, що Богдан сам сконструював установку, спочатку випробовуючи її на мініатюрі.

Проєкт реалізовують у три етапи. Перший – встановлення екозарядки, другий – лавочки біля зарядок. Третій полягатиме в тому, щоб сонячну всюди у школі використовувати сонячну енергію.

Її уже використовують для досліджень у кабінеті фізики. Пізніше планують розробити екологічне освітлення фасаду та фойє.

А от однокласник Богдана, Мухамед, працює над створенням у школі рухомого рядка:

“Учні часто запитують, який зараз урок. Це дратує. Кожні пів хвилини ми могли б бачити, який зараз урок. Також там можна показувати температуру повітря надворі і чи буде дощ протягом наступних 2-х годин. Тішусь, що у школі мене підтримали”, – каже Мухамед.

ОРГАНІЗУВАТИ СОРТУВАННЯ СМІТТЯ

В одному з класів школи на нас чекає команда “Zero Waste School”. Це вони вчать школу та громаду сортувати сміття після того, як їздили на тренінги до Києва. Тут – і учні, і вчителі. Почалося все з того, що школярів дратувало, як біля стадіону постійно назбирується сміття. Ставалось це навіть після того, як вони його прибирали. Треба було щось робити.

Команда “Zero Waste School”

Отже, команда знайшла проєкт “Zero Waste School”, який має на меті навчити сортувати сміття вчителів та учнів. Спочатку вони зареєструвались та виконали всі завдання. Тоді з 1100 шкіл обрали 100. З Тур’ї-Ремети на триденне навчання до Києва їздили вчителька біології, директорка та команда 11 класу.

“Коли ми повернулись у село, у нас виникла проблема – не маємо де компостувати сміття. В Ужгороді є заготівельники, які цим займаються, але возити – дорого. У результаті, ми отримали від проєкту компресор і влаштовуємо невеличку сортувальну станцію. Відтоді ми проводимо тренінги для вчителів та учнів, на яких пояснюємо, як правильно сортувати сміття”, – пояснює учасниця проєкту Аня.

Команда “Zero Waste School”

Команда каже, що жителі села спочатку ставились до сортування негативно, бо не розуміли сенсу. Але учні створили групи в соцмережах, де проводять опитування чи публікують цікаву інформацію про сортування. Так вони дізналися, що майже 90% не знали, що таке сортування, але згодом майже 100% відповіли, що займалися б цим.

До сортування залучають й інші школи. Наприклад, на свято туризму, на якому були представники 6-ти шкіл району, команда показувала, як працює сортування. Для цього розробили квест, де були завдання про сортування. Опісля в одній зі шкіл поставили баки для роздільного сміття.

Нині команда пише новий проєкт за програмою “Активні громадяни” від Британської ради, щоб облаштувати у школі баки для роздільного збору відходів. Бо поки тут є тільки саморобні. Далі планують поставити їх і в садочку, аби вчити дітей сортувати сміття змалку.

ОРГАНІЗУВАТИ ДЕМОКРАТІЮ НА ФІЗКУЛЬТУРІ

У шкільному конференцзалі зустрічаємо педагогиню-організаторку, вчительку історії Мар’яну Лібрау. Вона впроваджує у школі демократичні засади. А почалося все з програми “Демократична школа”. Звідти, каже, привезли розуміння, що демократія – це не готовий результат, а процес.

Педагогиня-організаторка, вчителька історії Мар’яна Лібрау

Відтак, вчителька з колегами розробила програми уроків, на яких показує дітям, як має виглядати демократія в розрізі шкільних предметів. Каже, демократії можна навчити навіть на уроці фізкультури. Йдеться про те, що вчитель не має ділити дітей на сильних та слабких – тобто тих, хто має залишитись на лавочці, і хто може грати у волейбол. Маємо навчити кожного.

За канонами демократії тут обирали і президента школи. У кандидатів була передвиборча кампанія, що згорнулась за день до виборів, усі представили свої програми. Також школа відійшла від канонів, що з кожного класу мають обирати представників у парламент. Натомість, є група ініціативних учнів, які навчають менших, як треба працювати.

Досвіду тут учні набираються і за межами школи. Так, за проєктом “Профікем” від районного центру зайнятості команда старшокласників з учителями-консультантами протягом 9-ти місяців їздили районом та досліджували не дуже відомі професії.

Їздили горами, були на сироварні, спілкувались із людьми, які вже на пенсії, з баристами, які відкрили власну справу, записували все, досліджували. А потім презентували інформацію в Мукачеві, де кожен район розповідав про свої особливості.

Захоплені всім, що робить школа для дітей, а діти – для школи, спускаємось до виходу. Директорка каже приїжджати сюди ще навесні або у сніжну зиму. Мовляв, найгарніше в горах, коли все заквітчане або засніжене. А ще зізнається:

“Не раз чула від інших колег, що діти часом кажуть, що хочуть забути про школу, як про страшний сон. Я не хочу, щоб так говорили про нашу. Індикатор того, що ми рухаємося до кращого, – це те, що я сама побачила. Якось у коридорі плакав першокласник, аж заливався. Я злякалась, може, вдарився чи щось сталось. А його мама каже: “Не зважайте, пані Антоніно! Це він просто зі школи додому не хоче йти”.

Марія Марковська, “Нова українська школа”

Усі фото: Сергій Гудак

Проєкт “Школа як осередок соціальної згуртованості та стійкості в громаді” реалізовується Британською Радою в Україні у партнерстві з Міністерством освіти та науки України за фінансової підтримки Посольства Великої Британії в Україні.