— Що привело вас у журналістику?

Олександр: Вже у випускному класі школи вирішив, що хочу стати футбольним коментатором. Опісля вступу в Ужгородський національний університет на відділення журналістики зрозумів: можу реалізувати себе в абсолютно різних напрямах медіа. За відносно короткий період активної діяльності — близько п’яти років — встиг попрацювати і в пресслужбах державних установ та футбольних клубів, а також в SMM. Але Суспільне — це любов. Радію, що в Україні з’явилось незалежне від бізнес-структур чи органів влади медіа, яке може дозволити собі працювати абсолютно неупереджено та правдиво, і що я — частина його команди.

Андріана: Журналістику обрала зовсім випадково. Це не було дитячою мрією чи цілеспрямованою підготовкою до вступу. З 10-го класу я готувалася стати вчителькою української мови та літератури. Спочатку подала документи у Львові на філологічний факультет, а потім прийшла в УжНУ, де зустріла знайомих із паралельного класу школи. Вони саме вступали на журналістику і стояли в черзі для подачі документів. Тож, я вирішила випробувати власні сили. Далі був творчий конкурс, під час якого надихнулася атмосферою відділення, його викладачами. У підсумку — вступила на всі факультети, куди подавала документи у Львові та Ужгороді, на безкоштовне навчання. Вибір був великий, але обрала все ж навчання на журналістиці в Ужгородському національному університеті. І, як виявилося, випадковостей немає: зі своїм чоловіком я познайомилася саме в університеті. Ми навчалися на різних курсах, у сусідніх кабінетах.

— Робота на Суспільному разом: в чому труднощі, а в чому переваги?

Олександр: На Суспільному разом працюємо понад два з половиною роки, але ми й до цього кілька разів були у спільних проєктах, тому знали, на що йшли. Дехто з колег дивується: як ви можете працювати разом? Насправді, це дається легко. Стараємось дистанціюватися під час роботи, зосереджуємося на продукуванні новин. Звичайно, навіть вдома вже опісля роботи, продовжуємо обговорювати робочі моменти, позаяк такою є специфіка самої журналістики в епоху Інтернету. Не так легко відразу переключитися на відпочинок. Вважаю, наших колег не бентежить той факт, що ми подружжя, але для балансу думок, це питання варто переадресувати і їм.

Андріана: Я прийшла на роботу в цю компанію ще y 2015 році — ведучою на радіо. Саша влаштувався за два роки, і ми вже тоді працювали в одному кабінеті. Нас справді часто запитують, як можемо стільки часу проводити разом, при цьому перебувати в постійному інформаційному «бумі» і не набридати одне одному? Я б не сказала, що виникають якісь особливі труднощі. Єдине, мабуть, — не люблю чекати його після випусків новин, коли мої прямі ефіри закінчуються швидше (усміхається — Авт). Але потім згадую, що наступного тижня він теж чекатиме на мене, щоб разом поїхати додому. Намагаємося не вирішувати сімейні питання на роботі, хоча всі знають про інстаграмне життя нашого собаки Сончика, який був, навіть, героєм сюжету для ранкової програми на телеканалі UA: ЗАКАРПАТТЯ та гостем у прямому ефірі.

З-поміж переваг спільної роботи, я б виокремила одну з найголовніших — ти можеш довірити будь-яку роботу чоловікові, і не потрібно просити інших колег. Був випадок, коли через громадський транспорт я спізнювалася на роботу, і Саша зміг спокійно підстрахувати мене — вийти в прямий ефір на радіо і провести випуск. Навіть прізвище у верстці новин не треба було змінювати.

— Загалом, як вдається розмежовувати роботу та особисте, адже ви фактично 24/7 проводите разом?

Андріана: Іноді помічаю, як день на роботі не надто вдався, то й вечір може бути напружений. Але ми вчасно зупиняємося і все обговорюємо. Інколи сперечаємося, хто ліпше підібрав фото до матеріалу для соцмереж, або чому потрібно формулювати речення саме так, а не по-іншому. Ми обоє прониклися стандартами Суспільного і щиро хочемо розвивати його, зокрема й у соцмережах. Тут фото і відео мають велике значення, але важливо не спокушатися на псевдосенсації. Я «за» те, аби все було точно та оперативно. Саша теж, але дуже дбає і про якість зображення, перевіряє всі «мегапікселі». І ще додам про межу між роботою та особистим. Саша може уві сні говорити з головним редактором, а я — прокинутися від того, що не встигаю підготувати якусь новину. Далі йдемо снідати і насолоджуватися, що сьогодні таки вихідний (усміхається — Авт).

Олександр: Що стосується роботи на Суспільному, особисто для нас — це нормальна ситуація. Я б навіть сказав — перевага. Ми з розумінням ставимося, якщо хтось впродовж години не відводить погляд від телефона. У інших подружжях таке призводить, буває, до сварок. Звісно, як і у кожній парі, стаються суперечки та конфлікти, але ми швидко відходимо від них. Завжди намагаємося фокусуватися на позитиві. Під час роботи це обов’язково, інакше — чекай емоційного вигорання. Колектив редакції у нас — чудовий! Ми всі «дружимо» з гумором, і це неймовірно допомагає.

— Як змінилася ваша робота під час карантину? Розкажіть про свої щоденні обов’язки.

Олександр: Під час карантину наша редакція запровадила позмінний формат роботи. Новинарі працюють як дистанційно з дому, так і в редакції й на зйомках. Звичайно, всі відповідально ставляться до дезінфекції рук та носіння масок. Але у період пандемії місія Суспільного — бути на місці події, аби подати споживачу найважливішу, достовірну, збалансовану та неупереджену інформацію.

Андріана: Ми позмінно працюємо у прямих ефірах ведучими на телебаченні й радіо, а також виїжджаємо на зйомки сюжетів. Крім того, наповнюємо контентом соцмережі Суспільного (сторінки Закарпатської філії у Facebook, Instagram та Telegram — Авт.) і допомагаємо колегам створювати публікації для сайту suspilne.media. Загалом, під час карантину частину роботи виконуємо дистанційно — телефонуємо речникам структур чи іншим відповідальним, аби перевірити інформацію, дізнатися подробиці і швидко сформулювати повідомлення для сайту та соціальних мереж. В інші дні працюємо в редакції: ведемо більшу кількість випусків новин на Українському радіо Ужгорода та Тиса FM і на телеканалі UA: ЗАКАРПАТТЯ, аніж до карантину.

— Що ж найприємніше у роботі на Суспільному? А найскладніше?

Андріана: Власне, найприємніше — це наша команда. По-перше, у мене класний шефредактор Костянтин Левін(тут, насправді, без зайвої похвали!) і як йому вдається знайти з усіма спільну мову і налагодити роботу. Це не можна описати словами! Потрібно прожити день у нашій редакції. Відверто скажу, у мене до Суспільного був досвід роботи, коли я поверталася додому і просто плакала через несправедливість. А тут — бувають лише сльози від сміху і жартів колег.

А ось найскладніше зараз — це на зйомках переконувати людей, які ще не слухали і не дивилися Суспільне, у тому, що ми не «смакуємо» скандалами й інтригами, а намагаємося готувати об‘єктивні новини, аби кожен слухач чи глядач сам міг зробити висновки. Приємно, що поступово нам починають усе більше довіряти.

Олександр: Особисто мені дуже подобаються стандарти Суспільного новинної журналістики. Коли більшість ЗМІ, навіть не розібравшись у ситуації, починають робити голослівні заяви, дававати свої оціночні судження, маніпулювати фактами, Суспільне абстрагується від ситуації: розмежовує факти й коментарі, не поспішає з висновками, не розганяє сенсацій, а намагається знайти правду. Розумію, що в епоху «кліпового мислення» часом це здається нудно, рейтинги можуть бути меншими, як в інших медіа-ресурсів. Однак, ми завжди намагаємося цікаво подавати інформацію, показувати історії успішних людей, говорити про складні речі простими словами, не робити піар політикам та чиновникам, а ставити гострі питання, ретранслюючи думки громадян.

— Поділіться, яка карантина зйомка/розмова з колегами/чи робоча ситуація вразила настільки, що запам’ятається на все життя?

Андріана: Ніколи не забуду Великодню ніч під час карантину, коли ми з оператором опівночі їздили у церкви і спілкувалися з прихожанами та священниками. А водієм був, до речі, Саша. Близько 2-ї ночі ми повернулися з ним додому, виставили відео в мережу, окропили паску свяченою водою і випили вина — так відзначили наш перший спільний Великдень удома, раніше ж святкували з батьками.

Олександр: Наша команда неодноразово була в епіцентрі подій — у медзакладах, де перебували хворі з COVID-19. Це важко психологічно. А відтак, створюється сильний дисонанс, коли на сторінці Суспільного у Facebook під публікаціями люди коментують щось на кшталт «коронавірусу не існує, не вигадуйте» та інші конспірологічні теорії. Все це — наслідок недобросовісної роботи й ЗМІ в тому числі.

— Який досвід — як професійний, так і особистісний — дала вам робота в умовах карантину?

Олександр: Почав більше цінувати прості речі у своєму житті. Усвідомив, що здоров’я близьких — найдорожче. Нарешті стало більше часу на книги, фільми, спорт та медитацію. Але тішусь, що не працюю дистанційно з дому весь час, бо інакше закипів би мозок.

Андріана: Професійний та особистісний досвід під час карантину взаємопов‘язаний і не завжди приємний. Ти чуєш голос втомленого лікаря, якому не даєш повечеряти; ти розповідаєш мамі, що це не жарти і їй треба сидіти вдома; ти пояснюєш дідусеві, чому не приїдеш на вихідні. Зрештою, ти радієш, що під час посилених обмежень у тебе є собака і ти можеш з нею погуляти (усміхається — Авт). Словом, багато чого можна згадати, а хочеться тільки одного: вийти в ефір і розповісти, що останній хворий пацієнт на COVID-19 в Україні одужав.