31-річний ужгородець Дмитро Головатий у 2004 році 8 місяців прослужив миротворцем в Іраку, однак і уявити не міг, що справжню війну йому доведеться пережити не там, а в рідній країні. Діма дивом врятувався з «іловайського котла». Нині він з іншими пораненими проходить лікування у Мукачівському військовому госпіталі, переніс кілька операцій на руці. Прострілені пальці його поки що не слухаються, в голові постійно шумить. Але найгірше те, що заснути без заспокійливого він просто не може, бо щоночі йому знову і знову сниться, як він іде в наступ…
Перша повістка батькові двох малих дітей прийшла ще навесні – потрібно було прийти до військкомату й відмітитися. Друга повістка запрошувала на медогляд, а третю, з вимогою прийти з речами наступного ранку, Дмитрові вручили просто під будинком, де на нього чекали працівники військкомату.
– Ухилятися від служби я й не думав, лише просився до своїх хлопців, з якими вже воював в Іраку. Але мене відправили у 24-ту окрему механізовану бригаду, яка базується у Яворові на Львівщині. Поселили в якомусь приміщенні, де стояли старі залізні ліжка без матраців.
З Яворова Дмитра з іншими хлопцями перевезли на Рівненський полігон, у підпорядкування 51-ої механізованої бригади. Поселили в наметах, де замість ліжок були збиті грубі дошки. Кілька хлопців-закарпатців розвернулися і поїхали додому, прямо в прокуратуру. Їх, було, вже в дезертири записали, але вони скоро повернулися, і тут-таки всім воякам виділили замість матраців і подушок… сіно.
«Нам ніхто не сказав, щоб не користувалися мобільниками»– Нашому командирові роти було всього 27 років, він знімався в телевізійній рекламі «Рівняння на маму». Абсолютно безтолковий, він ходив з книжкою радянських часів, не знав навіть, як окоп викопати і де в машині карбюратор. Ми один одного більше навчили, ніж ці офіцери, які тільки матюками й розмовляли з нами. На полігоні ми пробули близько місяця, трохи навіть постріляли. А потім завантажили техніку і поїхали ешелоном до Дніпропетровська. Там нам видали боєприпаси, по дві гранати, гранатомет. Бронежилет, розвантажувальний жилет, каску, медикаменти і берці ніхто не видавав – я сам їх мусив купити.
Коли їхали з Дніпропетровська в напрямку Донецька, бабусі нас хрестили, люди руками махали, хтось плакав, хтось пляшки з водою кидав. Приїхали вночі на якусь гору – там артилерія наша стояла. Комбат нічого не сказав, кудись зник. Ми постояли біля машин – та й полягали там же на землі спати. Вранці побачили, що кругом поле чорне від вибухів з «Градів». Нам наказали окопатися, аж тут розвідка прибігла – сказала, що 17 танків до нас їдуть. Комбат наказав виставити 10 БМП на підвищення, а 4 машини відправив шукати в полях ці танки. Хіба не дурниця – відсилати 4 БМП на пошуки 17 танків? Але ми поїхали. До вечора їздили полями, біля якогось із наших блокпостів одна машина зламалася, її залишили там. А інші стали повертатися на базу.
Ми вимкнули світло, поїхали полями назад – і потрапили в засідку. Один танк підбили – ми підібрали екіпаж, поїхали далі. Вже бачимо: інших машин теж нема, ми лишилися під обстрілом самі. Тому вирішили відступати. Через 3 кілометри машина заїхала в болото, її почало засмоктувати. Ми намагалися виїхати, а потім пострибали з машин і почали втікати. З восьми хлопців до корівників, що були неподалік, добігло лише троє. Перегукуватись ми боялися, вирішили до ранку пересидіти в полі соняхів. Зайшли подалі й там переночували, чергуючи по одному. Пробували телефонувати, але зв’язку не було. Якось змогли відправити товаришам «смс». По них і знайшлися всі, крім одного навідника – досі не знаю, куди він подівся.
Вирішили виходити з поля – і натрапили на хатинку. Звідти вибіг дідок, почав благати, щоб не заходили до хати, бо його «ополченці» вб’ють. Ми сказали, що сховаємося в сараї. Там почали телефонувати своїм, а ті кажуть, що командир роти їх кинув на тій горі й вони самі не знають, що робити, вже другий день сидять під обстрілами. Вони потім без наказу вирішили відійти, поїхали в напрямку наших блокпостів і ледь не потрапили під вогонь своїх же. Річ у тім, що вся техніка української армії та добровольців була в білих смугах, на рукавах вояків теж були білі позначки, а нам ніхто не сказав про ці розпізнавальні знаки, не сказав, щоб телефонами не користувалися. Ми нічого цього не знали, – розповідає Дмитро.
«Лише просив у Бога можливості ще хоч раз побачити своїх дітей»Коли хлопці зрозуміли, що бригада не прийде їм на поміч, вирішили прориватися далі. Мабуть, через велику кількість телефонних дзвінків їхнє місцерозташування засікли бойовики. Хату діда почали обстрілювати, в корівнику поранили корову, сусідній будинок зайнявся від влучення снаряда. Хлопці витягли батарейки з мобільних телефонів і почали тікати зі села. Вийшли на дорогу і через деякий час зустріли техніку батальйону «Азов». Хлопців підібрали й відвезли до присілка Агрономічного, де розміщувалося командування їхнього 2-го батальйону. Комбат їм особливо не зрадів.
– Там в окопах ми сиділи чотири дні. Нас постійно обстрілювали з танків, мінометів, «Градів». За весь цей час жоден офіцер не прийшов до нас, аби спитати, чи ми тут живі, чи є поранені (а вони були!), чи маємо ми що їсти, пити, чи є в нас боєприпаси. З кожним днем обстріли ставали все ближчі й сильніші. Ми навіть голову не могли висунути з окопів, у туалет там-таки ходили. Постійно чули, що до противників прибуває техніка. На четвертий день вони підійшли так близько, що могли кинути в наш окоп гранату. Ми не знали, що робити, бо не мали ні рацій, ні патронів, ні їжі. Вночі якось перебігли до інших окопів, зв’язалися з комбатом (він сидів у селі в одному з підвалів, попивав молочко). Комбат сказав, що наступного дня терористи пообіцяли «зелений коридор» і ми зможемо виїхати. Зранку 29 серпня в селі справді почали формувати колону з міліції, добровольчих загонів, військовиків 51-ої бригади. Ми сіли на БМП і поїхали. Я коли побачив, проти кого ми там стояли, був вражений! Проти нас було близько 400 російських військових зі сучасною технікою! Командування попередило, аби з нашого боку не було жодного пострілу, бо буде кінець. Мовляв, росіяни будуть провокувати. Постріли з їхнього боку справді були, але стріляли по колесах. Ми не відповідали.
Найжахливіше почалося, коли повернули на розвилці, – як нам потім казали росіяни, не в той бік. Чому так сталося – незрозуміло, але раптом з усіх боків почався обстріл. По нашій машині пройшлася черга, водій різко повернув і вдарився в дерево. Дерево впало мені на голову, я впав під машину. Хлопці почали тікати хто куди. Я встати не міг, крикнув товаришеві Саші, щоб допоміг. Він повернувся за мною, підхопив. Разом ми побігли, а біля нас люди падали, снаряди рвалися. Було багато поранених і загиблих. Ми з Сашею на ходу застрибнули в автобус, який проїздив мимо, везучи вояків. Але через метрів двісті у водія влучила куля, а в сам автобус – міна. Двері були незачинені, ми з Сашком сиділи біля виходу, тож устигли вистрибнути. Інші ж хлопці почали горіти, деяких розірвало на шматки. Це був якийсь жах! Навкруги дим, усе горить, люди біжать! Я Сашу якось загубив, не зміг знайти, побіг далі. Застрибнув на одну машину, але її теж підбили – побіг знову, заліз у КРАЗ. Сховався між кабіною і кузовом, у якому частини понтона перевозили. Звідти відстрілювався, поки не поранило. Болю як такого не відчував, ще потім стріляв тією рукою. Як заїхали за гірку, КРАЗ теж підбили. Я випав на дорогу, біля мене снаряд розірвався, і осколок у ногу потрапив. Я лежав, навколо вже тиша панувала. Дивлюся – неподалік чоловік поранених перемотує. Я до нього підповз, покликав – він мені руку забинтував. Як його звати, не пам’ятаю, але дуже хотів би знайти й подякувати. Він – військовий медик з підрозділу «Миротворець». Потім дивимось – їде в наш бік БМД російська. Хто ще в «коридорі» був живий, тих добивали пострілами. Там якийсь хлопець кричав: «Допоможіть!» – то вони в нього з РПГ вистрілили. І тиша…
Наш лікар підняв прапор білий з хрестом. Йому здалеку крикнули, щоб кинув зброю і підійшов до них. Ми лишилися лежати і тільки молилися, щоб нас не добили. Біля мене лежав якийсь хлопець – він спитав, як мене звати. Я відповів, а він каже: «Приємно було з тобою познайомитися». Не можу передати, що я відчував у той момент. Тільки просив у Бога можливості ще раз побачити своїх дітей, – ділиться болючими спогадами наш земляк.
«Троє поранених у полоні померли на наших руках»– Лікар повернувся, сказав, що це росіяни і вони беруть нас у полон, якщо кинемо зброю. Ми встали, я допоміг пораненому йти. Коли піднялись на гірку, побачили жахливу картину: все внизу горіло, все було всіяне трупами. Цілий «Урал» з людьми був вигорілий, деякі поранені кричали. Трупів було десь п’ятсот, дуже багато (офіційна цифра загиблих під час виходу з «іловайського котла» – 107 українських бійців – ред.).
Росіяни спочатку дуже погано з нами обходилися, казали, що ми найманці, котрі за гроші приїхали вбивати жителів Донбасу. І дуже здивувалися, коли ми їм розказували все як є. Вони навіть питали, чи правда, що ми, «бандери», дітей їмо. Це були російські контрактники, з розвідки й десанту. Комбат їхній нормальним мужиком виявився. Він казав, що ми самі винні, бо поїхали не тією дорогою, без білих прапорів, ще й баштами танків крутили в усі боки. Той комбат потім навіть дозволив нашому лікареві поїхати позбирати поранених і кричав своїм, аби вони допомагали поранених нести. А ще – вибачення в нас просив.
У полоні найважче було з пораненими. Лікар майже нічим не міг допомогти, бо не мав потрібних медикаментів. Росіяни нам принесли свої знеболювальні, але від них багато користі не було. Троє поранених не пережили ніч, померли в нас на руках. Був там один хлопець, якому розірвало живіт. Він кричав найбільше, плакав, постійно просив пити, але до ранку теж помер. В іншого половини голови не було, зір втратив. Він теж дуже мучився. На горі полонених було сімнадцять, у селі – вісімдесят п’ять. Дехто ще малими групками зумів вибратися. Всі інші там, у полях, залишилися. Сашу я досі шукаю. Він значиться і в списках полонених, і у списках пропалих безвісти. Власне, я і сам досі у списках пропалих, хоч уже повідомив волонтерів, що знайшовся. Долі свого екіпажу теж не знаю, – опускає очі Дмитро.
Тетяна Літераті,
Ужгород