— Максиме, дозвольте зразу привітати з досягненням абсолютного рекорду –124 м’ячі, забиті в чемпіонатах України…— Дякую, дуже приємно.
— Попри ваше досягнення, «Говерлі» знову не вдалося втримати переможний результат — цього разу із «Зорею». У чому причина, що колективу не вдається спокійно довести матч до перемоги?— Думаю, нам просто не вистачає концентрації, на жаль, нас не вистачає на всі дев’яносто хвилин.
— Що із цього приводу говорить головний тренер команди В’ячеслав Грозний?— А про що можна говорити? Перемог досі немає у внутрішній першості. Думаю, нам потрібно щось переломити, щоби, нарешті, досягти позитивного результату. Знову ж таки, ми повертаємося до питання нестачі концентрації в тих моментах, коли допускаємо помилки, які призводять до пропущених м’ячів.
— Чи сильно вплинуло вилучення Ягодінскіса на гру вашої команди з луганчанами?— Думаю, що так. У повному складі дуже складно грати, бо й так небагато можливостей для взяття воріт суперника. А з вилученням ми майже зразу пропустили м’яч у свої ворота…
— Чи варто говорити, що «Зоря» чимось здивувала вас у тій грі?— Ні, думаю, не можна. Луганчани грають у один і той же футбол, який сповідують уже багато років. Вони просто зіграніша команда, ось у цьому і секрет. Із свого боку, ми лише час од часу демонстрували хороший, добротний футбол. Напевне, нам чогось не вистачає.
— Тим не менш, позитивні моменти в грі «Говерли» ви все одно помічаєте?— Розумієте, моменти будуть завжди. Просто ми не так багато їх створюємо, як би хотілося. Потрібно витискувати максимум. Наприклад, був у нас чудовий момент у грі із «Зорею» в кінці першого тайму, коли за рахунку 1:0, якщо не помиляюсь, Мякушко досить добре зіграв на фланзі й пробивав у ближній кут воріт луганчан. Якби йому вдалося подвоїти рахунок, нам би було набагато легше. Знову ж таки, якщо такі моменти з’являються, їх обов’язково потрібно реалізовувати.
— Наступна гра «Говерли» у чемпіонаті проти «Динамо». Ви, напевне, переживатимете особливі емоції у цьому протистоянні?— Одверто кажучи, ні. Бо багато разів довелося виступати проти київського колективу. Саме тому ми будемо дуже серйозно підходити до цієї гри, підготовка йтиме повним ходом. Можу вас запевнити, що постараємося дати команді Сергія Реброва гідний бій. До слова, кияни зараз набрали вражаючого ходу, але нічого, ми будемо грати в рідних стінах, можливо, десь їх підкопаємо, щоби їм було важче. Будемо брати «Динамо» на абордаж.
— До речі, Сергій Ребров вас іще не вітав із рекордом (Максим Шацьких у заліку найкращих бомбардирів обійшов саме чинного наставника «Динамо», в якого 123 голи. — В. Б.)?— Іще ні. Мене всі тут запитують, цікавляться, але він не телефонував.
— Максиме, 124 голи — неабияке досягнення. Чи можете зараз пригадати найпам’ятніший чи надважливий для вас гол?— Буду відвертим — кожен із них важливий по-своєму. А щодо найпам’ятнішого, ефектного гола, то згадую матч ще на старому «Олімпійському» проти «Дніпра». Я тоді забив В’ячеславу Кернозенку, він мені той гол досі згадує. Він не чекав, що я міг так пробити, адже я поцілив у дальню «дев’ятку» метрів із 30-35. Ось чомусь саме це взяття воріт у мене відклалось у пам’яті. Чому я пригадав отой гол? Дещо схожий м’яч до цього я забив у Лізі чемпіонів «Ньюкаслу», коли ми виграли вдома. Так склалося, що майже схожий гол я потім провів і у ворота «Дніпра».
Володимир Бобир, "Український футбол"