Лише в трупарні санітар відкрив простирадло, хто ж це, а там лежала вона… Бездиханна вчорашня його мила співбесідниця… Це вже потім, через роки й роки, йому доведеться звикнути до таких жорстокостей реальності, коли на терезах – не менше й не більше, а людське життя. І це залежить не від когось далекого й невидимого, а від нього, хірурга Чобея. В 2005 році в інтерв’ю журналістці університетської газети «Погляд» він зізнається: «Коли в тебе до ста операцій на рік, то часу на хвилювання нема». Нині він проводить від 200 до 250 операцій на рік! Але це буде потім. А спершу була армія. Ще та, радянська, справжня. Чобей як такий, що рік уже працював у обллікарні, став санінструктором. Це була ніби друга сходинка в кар’єрі. …Солдати полягали спати, коли йому зателефонував черговий по кухні: «Біда! Головний кухар задихається». Прибіг Чобей зі своїм нехитрим медичним чемоданчиком, а хлопець уже геть посинів. Ледве дихає. В горлі застрягла кісточка від риби. Кудись везти його вже пізно. Лікаря шукати-викликати – теж. Треба діяти. Одразу. Ложечкою нажав задню частину язика й побачив кінчик кісточки. Пінцетом обережно вийняв її. «Я твій вічний боржник», – зі сльозами вдячності мовив тоді йому Олександр з Естонії. Й міцно обняв. Як брата. Це була перша врятована ним людина.
А скільки їх буде потім? Тисячі й тисячі. Вони й нині підтримують між собою телефонний зв’язок: Олександр із Таллінна й Степан із Ужгорода, незважаючи на те, що вже нема країни, в армії якої вони служили. Зате є щось вище від державних кордонів та суспільних устроїв: щира людська дружба. Санінструктор Чобей робив усілякі процедури, ін’єкції дітям та дружинам військових, солдатам… Його хвалили за гарну роботу. Ніхто навіть не здогадувався, що в нього на той час не було ніякої медичної освіти… Після армійської служби Чобей усе-таки став студентом медичного факультету Ужгородського державного – нині національного – університету. Його, як людину з певним життєвим досвідом, обрали старостою групи. З першого курсу відвідував хірургічний гурток. Із третього – працював медбратом у хірургічному відділенні обласного онкодиспансеру. Тому шлях на хірургічний Олімп був не стрімким і легким. Із шостого курсу почав працювати разом із Василем Русином. Чи не щодня по кілька годин стояв поруч із ним біля операційного столу. Операції на зоб, шлунок, підшлункову залозу, печінку, жовчний міхур, не кажучи вже про грижу, апендицит… – Після отримання диплома про вищу освіту Василь Іванович, пізнавши мене, як кажуть, у боях, мовив: «Якщо хочеш – можеш залишатися на навчання в клінічній ординатурі», – згадує Степан Михайлович. – Про таке я міг лише мріяти. Багато навчився від хірургів Йосипа Уйлакі, Сергія Добоша, Георгія Улиганинця, Юлія Боршоша… Але це була стара школа. У Русина ж – інший характер: виваженість, швидкість, витонченість чи навіть філігранність усіх дій на операційному столі. А все це, безперечно, – високий професіоналізм. Маріє, мрієчко моя… Степан – тоді другокурсник – уперше побачив її в коридорі медичного факультету. Струнка, як струна. Це вже потім він дізнається, що займалася танцями. Своє серце красуня-берегівчанка – тоді першокурсниця медфаку – відкривати не поспішала. В неї вже був кавалер-льотчик. Але той літав десь далеко, в небесах, а Степан був тут, поруч. До того ж славний хлопець. Чемпіон університету з плавання й бігу на довгі дистанції. Й чи не найголовніше тоді: на батьковому «Москвичі» під’їжджав до студентського гуртожитку й ніс коханій квіти… Марійка розповіла Степану, що й їй нелегко дався медфак. Хоч відмінно закінчила Берегівське медучилище, але тільки з третього разу вступила на омріяний факультет. ♦ Із дружиною Марією та сином Андрієм П’ять довгих років торував стежину до серця дівчини.
Та аж коли вона була на шостому курсі, а Степан уже в аспірантурі, – погодилася стати дружиною. Золотої листопадової днини 1992 року віддзвеніло їхнє весілля. Коли Марійка була вагітною, на УЗД їй сказали, що народиться хлопчик.
Але з чоловіком жартувала, що дівчинка, бо дуже хотів сина. І він біг купувати речі саме для дівчинки… 6 червня 1993-го подарувало йому велике щастя стати батьком. Колеги послали його з довгим списком за нібито необхідними ліками в аптеку, коли ж повернувся – дружина вже лежала на післяродовому столі, а біля неї подавав голос… синочок! Наступного дня молода мати мала складати державний іспит із соціальної медицини. І Степан не знайшов іншого виходу, як привезти голову комісії й екзаменатора прямо в палату. Аби не пропав рік навчання. Марійка склала екзамен на «відмінно». Невдовзі отримала диплом, як рік тому назад і її Степан… У 1998-му захистив кандидатську дисертацію «Діагностика та лікування облітеруючого ендартеріїту», а в 2010 році – докторську з проблем комбінованого лікування хворих із товстокишковою непрохідністю пухлинного генезу.
Мало того, в Степана Михайловича уже свій дисертант: у 2014 році Іван Шкріба (наш земляк, який тепер працює в Херсоні) під науковим керівництвом Чобея підготував і успішно захистив кандидатську дисертацію. За плечима Степана Чобея – немалий ужинок: опублікував понад сотню наукових робіт, із яких 10 – монографій, 17 навчально-методичних розробок, 13 патентів України на винаходи… Лише за минулий рік проконсультував понад 500 людей, виконав 201 операцію, 11 разів по санавіації його викликали у віддалені райони Закарпаття. П’ять оперативних втручань робив на виїздах… Із 2001 року виконує обов’язки обласного колопроктолога. Якось син Андрій підрахував, що батько за свої 23 хірургічні роки біля операційного столу зі скальпелем у руках провів понад 10 тисяч годин. Кожна операція тривала від години до чотирьох. На наукову стезю ступила і його Марія-мрієчка: у 2000 році в Київській медичній академії післядипломної освіти успішно захистила кандидатську дисертацію.
Відтоді працює лікарем-ординатором гінекологічного відділення обласної клінічної лікарні й викладає в рідному університеті. Так, як і її чоловік. Вони йдуть поруч не тільки в особистому житті, а й у роботі. Росте нова династія? Син, якого нарекли Андрієм, поки батьки штурмували наукові висоти, пишучи свої дисертації, виховувався в Маріїної сестри Олени в селі Велика Бакта на Берегівщині.
До речі, її дочка Альона після закінчення медичного факультету УжНУ зараз працює асистентом кафедри онкології з курсами радіології та анестезіології та лікарем магнітно-резонансної томографії. Андрій Чобей, крутячись у медичному колі, звичайно, не міг вибрати іншу професію, ніж батьки. Але, як не дивно, не хірурга, не акушера-гінеколога, а… стоматолога. Тут свою роль зіграв друг сім’ї, стоматолог-хірург, зараз уже кандидат медичних наук Володимир Криванич – знаний майстер своєї справи в місті над Ужем. Тож його думка-порада стала визначальною для Андрія, і він пішов здобувати фах зубного техніка. Зараз Андрій Чобей після закінчення Львівського стоматологічного інституту навчається в магістратурі стоматологічного факультету УжНУ. Отож можна з певністю стверджувати, що росте нова династія медиків. …Син із батьком часто залишаються вдома вдвох: мати – на нічних чергуваннях. Того весняного вечора теж так вийшло. Розмовляли. Але часто заважала мобілка Степана Михайловича. Йому телефонують хворі й колеги з багатьох районів області. Консультуються. Радяться. Про час зустрічі в лікарні домовляються… Нерідко й викликають серед ночі, та не тільки в обллікарню, а й у райони, де чиєсь життя – на волосинці… І Чобей разом зі своїми колегами чи й сам мчить рятувати людину – чи вітрище з дощем і снігом, чи опівнічна пора, чи лютий мороз. Він і вдень нарозхват. І яким би зайнятим не був, навіть під час операції медсестра підносить йому телефон, аби відповів. Бо знає, що дзвонять йому не просто заради забави, а заради життя…