Текст коментаря
Ваше ім'я
Код з малюнка:
Зберегти Скасувати

Михайло Волощук: «У 1980-х увесь апарат облвиконкому становив 17 чоловік!»

21 лютого 2017 р., 14:04

Це інтерв’ю з Михайлом Волощуком я записувала в листопаді 2014-го з приємної нагоди – до його 80-ліття.

А тепер повторюємо матеріал із сумної – колишній очільник облради й виконкому, котрий власним прикладом довів, що за будь-якої системи можна залишатися Людиною й працювати на благо своєї малої батьківщини, в неділю пішов із життя... Він, окрім усього іншого, був одним із засновників «Новин Закарпаття», тож таким чином хочемо віддати шану пам’яті Михайла Юрійовича. Щоб нагадати краянам, яким він був, не сухими фактами некрологів…

«Провчившись 2 дні в педучилищі, перевівся в кооптехнікум – там годували безкоштовно»Ви родом із багатодітної сім’ї й досягли вершини закарпатської влади. Що спонукало вас у цьому? Бажання вирватися з бідності?


– Я дійсно з бідної сім’ї на Міжгірщині. Мама народила 12 дітей і померла в 44 роки. Мені тоді виповнилося 8. Батько був хорошим майстром, умів виготовляти будь-що, від санок до меблів, і з 3-4 літ залучав до допомоги мене: те подай, те потримай. Бо ж до мене в родині тільки дівчата, а після – самі хлопці, і я з них старший. Нянько працював дуже акуратно, й нам прищепив відповідальне ставлення до роботи, бажання вчитися, прислухатися до порад. Тому я ніколи ні на які посади не рвався, але коли доручали щось – виконував на совість.

Ви вчилися по лінії торгівлі, але так у ній і не працювали…


– То ціла історія. Закінчивши відмінно семирічку в Майдані, взяв батькову одежу, 50 крб і поїхав вступати в Мукачево в педучилище. Але провчився там усього 2 дні: треба було купити скрипку за 195 крб, готувальню за 65, а в мене лишилося 35 крб, бо 15 витратив на дорогу. Що робити? А двоє моїх друзів вступили в кооперативний технікум (там тримався недобір, бо в ті роки багатьох працівників торгівлі посадили, люди не хотіли йти в цю сферу). Я їм розказав про свою ситуацію, а вони: «То йди до нас! Тут 120 крб стипендія, плюс талони на харчування». І я перевівся. До торгівлі душа не лежала, але закінчив із відзнакою і дуже хотів вищу освіту здобувати в галузі геології. Та довелося йти у Львівський торгово-економічний інститут – за зміну профілю без відпрацьованих трьох років могли судити. Але в торгівлю я так і не потрапив. У інституті пішов по комсомольській лінії, навіть перевівся на вечірнє відділення. У 21 рік уже очолював міськком комсомолу Львова.

«Через боротьбу з хуліганством додому без міліції не повертався»Тоді ж ви взялися за боротьбу з хуліганством у місті Лева?


– У той час Хрущов по амністії випустив купу в’язнів, і у Львові була страшна злочинність: жодного вечора не обходилося без бійок, щотижня ховали когось із міліціонерів, правоохоронці порядок навести не могли. І ми на громадських засадах створили десятки комсомольських штабів, до яких залучили тисячі чоловік, чергували по клубах. Як тільки хтось починав «концерт» – хулігана буцімто випадково оточували й відтісняли до штабу. А там проводили профілактичну бесіду, іноді й по морді давали. І поступово порядок повертався. Але мені постійно погрожували, додому повертався тільки в супроводі міліції – чи в 2 ночі, чи в 4. Нерви не витримували, я втратив сон, тож попросився на Закарпаття, тим більше, що батько хворів, треба було допомагати виводити в люди братів. Отриману у Львові квартиру обміняв на Ужгород і працював тут у обкомі комсомолу. Та недовго, бо «висмикнули» мене в Київ інструктором ЦК комсомолу. Я відкараскувався, мовляв, час уже про сім’ю думати, а не знову в гуртожиток іти, але мені запропонували написати заяву, що… жонатий, і тут-таки записали в чергу на двокімнатну квартиру. Довелося за 3 дні відгуляти весілля (Сміється. – Авт.). Правда, мав дівчину, і знав, що вона не буде проти.

«До іспитів готувався так напружено, що 5 місяців потім не міг спати»У Києві вам не сподобалося, раз повернулися в Ужгород?


– Просто я дуже люблю свій край, а паперова робота мене мучила. І як тільки з’явилася можливість, перейшов на Закарпаття 2-м секретарем обкому комсомолу, а через рік став першим. Ми проводили суботники, влаштовували спортивні змагання й фестивалі, організовували комсомольські бригади – молодіжне життя буяло. А потім мені запропонували вчитися в Академії суспільних наук при ЦК КПРС. Треба було здати 3 екзамени й написати вступну роботу. Відчуваю, що знань не вистачає. Закрився в кімнаті, готувався днями й ночами. Потім поїхав у Москву, дістав питання й давай штудіювати! Голова розколювалася, тож сідав зранку на катер і катався по Москві-ріці, весь час читаючи на свіжому повітрі. Й таки вступив! Але через перевантаження серйозно захворів – постійно боліла голова, не міг спати по кілька діб. Лікарі радили брати академвідпустку, але ж тоді виходило, що всі мої зусилля були марними! Я вирішив не здаватися. Склав собі жорсткий режим дня: лягав у 11 вечора, й міг заснути чи ні – з ліжка не вставав, підйом о 6-й, обов’язкові заняття спортом, навчання – в чергуванні з відпочинком тощо. І уявіть собі – 5 місяців ніякого ефекту. Ходив як сновида. Потім нарешті пішов перелом. Словом, за ті 3 роки навчання й хорошу теоретичну базу отримав, і кандидатську дисертацію захистив. І знову повернувся на Закарпаття, хоч мав столичні пропозиції.

«За ленінську трирічку зі 100 новими об’єктами для району міг полетіти з роботи»Ви стали секретарем райкому партії Воловеччини в 32 роки. Не рано, як на ті часи?


– Я, напевно, виявився тоді наймолодшим секретарем райкому КП в Україні. Але то була справжня академія життя! Воловецький район довелося, фактично, утворювати з нуля – бо перед тим Хрущов провів невдалий експеримент, звівши разом кілька районів. Я не мав ні дня, ні ночі. Шкіл, садків, телефонів, доріг не вистачало, телебачення не було, безробіття зашкалювало… Все на дотаціях, зайвої копійки немає. І ми включилися в роботу. А через 2 роки отримали перехідний прапор у соц­змаганні гірських районів СРСР! В усіх колгоспах організували цехи підсобних промислів, три заводи відкрили, створили філіал Львівського «Електрона» в Жденієві, безробіття ліквідували. В 1967-му прийшло рішення ЦК КПРС про святкування 100-ліття з дня народження Леніна – за 3 роки до дати. Всі політзаняття планують, лекції, а я думаю: ну що це людям дасть? І вирішив провести «нетеоретичну» ленінську трирічку. Організували збори в усіх селах, щоб люди самі запланували, що їм потрібно для покращення життя. І почалося: нам школу треба, нам – садок, ФАП, дорогу, вузол зв’язку, магазин, завод... 

Позаписували все, але кожна громада зобов’язалася безплатно працювати на спорудженні потрібних установ. Так ми намітили близько 100 об’єктів. Оскільки конкретна ініціатива йшла «з низів», усі цим жили, моє завдання було – вибивати гроші й забезпечувати матеріали. Та коли приїхала перевірка по підготовці до 100-річчя, мені прямим текстом сказали, що можу з роботи полетіти – як це без традиційних ленінських семінарів? Але я взяв карту з запланованими 100 об’єктами і пішов на бюро обкому партії. Чесно скажу, переживав, та виклав усе, як є. Тодішній перший секретар обкому КПУ Юрій Ільницький був мудрий чоловік, послухав і каже: «Якщо вони це хоч на 50% виконають – їх треба до урядових нагород представляти». І наш план одобрили, ще й зобов’язали обласні служби сприяти виконанню. Так на Воловеччині й телебачення з’явилося. Я домовився з республіканською метеостанцією, щоб у своєму приміщенні на горі Плай виділили кімнату для ретранслятора, обладнання дали телевізійники, а 8-метрову вишку знайшли в одному з сіл – вона просто валялася. Усі з нетерпінням чекали, коли ж піде сигнал, – телевізори наперед покупували. І коли ТБ запрацювало, така радість була, що передати важко: люди кричали, підкидували вгору шапки… Словом, завдань, як і бажання працювати, вистачало. До речі, з тих часів я сплю лише по 4 години на добу.

(Михайло Юрійович зізнається: так вжився в район, що й не думав його покидати. Але бувають пропозиції, від яких важко відмовитися. І в 1970-му він перейшов у ЦК Компартії України інспектором по Сумській та Полтавській області. Ніхто не міг обвести його навколо пальця, бо знав усю чорнову роботу на місцях. У підсумку розкрив великі афери з приписками, пияцтвом і протегуванням високими столичними чиновниками недостойних людей. Деталі дуже цікаві й досі актуальні, та за браком місця доведеться ними знехтувати. – Авт.)

«За 10 років мого керівництва виконкомом у Закарпаття вклали 3 млрд карбованців»Розкажіть про період, коли очолювали раду й виконком області.

– Це було з 1974-го по 1984-й. Тоді весь апарат виконкому становив 17 чоловік! За 10 років добре рвонули вперед. Посудіть самі: якщо з повоєнного періоду в область загалом вклали 6 млрд крб, то з них половину – коли я очолював виконком. Ми масово почали будувати нові заводи, філіали, вперше в історії Закарпаття ліквідували безробіття – іноді навіть не вистачало робочих рук. Але потім пішли інтриги, мовляв, «Волощук нічого не робить, тільки на вертольоті літає». А вийшло як? У Лазещині на Рахівщині 3 роки будували школу: гроші виділяли – результату ніякого. Діти й далі вчилися в старій дерев’яній із маленькими віконцями, всі в окулярах, бо темно. Дізнавшись про це, я зателефонував у район, щоб зібрали керівництво, попросив у газовиків гелікоптер і полетів туди. Взяв питання під контроль, вибив їм матеріали, справа пішла. Але моє «літання» дійшло до ЦК КПУ. І таких моментів виникало багато. Тож через тертя з тодішнім першим секретарем обкому партії Генріхом Бандровським я вирішив піти. Скористався отриманою раніше пропозицією міністра освіти й перейшов в університет проректором із навчальної роботи.

Це при вас новий корпус будували на «БАМі»?

– І не тільки його. Ми багато робили, але, попри це, я міг, нарешті, розслабитися: кудись піти з сім’єю, з друзями. У першу чергу ми розробили генплан розвитку університету, бо на той час у нас була найгірша матеріальна база в Україні – усе старе, хіба що 2 гуртожитки й 1 невеликий корпус звели. І ми почали діяти: взялися за будівництво другого корпусу на «БАМі», їдальні, гуртожитка №5, житла для викладачів. Правда, розташування першого корпусу на горі було нерозумним – там же вітер гуляє. Але ж стоїть уже, що робити? Прийшов я туди подивитися: вікна великі, радіатори маленькі – холоднеча. Викладачі й студенти в пальтах пари проводять. Запланували поміняти всю столярку на алюмінієву в комбінуванні з дерев’яними брусами й забудувати низ, а то споруда на колонах стояла. Прикинули, що алюмінію треба 26 тонн, а на рік вся область отримувала 5. Я домовився з Москвою, метал вони дали, а якісні бруси звідси повезли, щоб нам там виготовили вікна, – але, на жаль, не встигли завершити задумане, бо я змінив роботу. Ми ще й нову бібліотеку на «БАМі» планували за зразком Будапештської академії наук – кажете, яка книжка вам потрібна, бібліотекар це записує, ставить на конвеєр, той їде в сховище, а за кілька хвилин привозить потрібний примірник. Проектувати мали угорці, необхідні на це 25 тисяч доларів дали наші колгоспи, заводи. Роботу розпочали, але коли я пішов з університету – все спустилося на гальмах…
Брежнєв планував передати керівництво СРСР Щербицькому

Чому ж ви пішли?


– Не планував іти в політику, але непорядні дії одного парткерівника спричинили переворот у душі. Почалися мітинги, в тому числі й проти Бандровського, його змусили написати заяву. І зрештою я став депутатом ВРУ, облради, та ще й першим секретарем обкому партії в складний період. У ті часи вже пішов повний розвал: зарплат не вистачало, заводи працювали з перебоями, рвалися зв’язки між підприємствами... Але якось вдалося втримати область, уникнути катаклізмів.

Працювали дуже напружено. Та й засідання в парламенті не можна було пропускати. Ми з рухівцями в готелі до ранку сперечалися, але мета була одна – зробити Україну незалежною державою. І знаходили спільну мову, у Верховній Раді приймали необхідні рішення, які дійсно виконувалися. А потім до влади стали приходити люди, в яких на першому місці були не держава й народ, а свій бізнес. І наші президенти в цьому в першу чергу винні. Можновладці досі розкрадають те, що створював народ України…

Ви особисто знали багатьох керівників СРСР. Хто з них справив найбільше враження?


– Я в політиці з 1954-го, відтак знав усіх, починаючи від Хрущова. Він хотів зробити багато доброго для країни, але при тому був авантюристом. Чи знаєте, до речі, чому він так ревно розвінчував культ Сталіна? Бо його син-льотчик на вечірці застрелив людину. Хрущов пішов до Сталіна просити помилування, а той відмовив…

Потім прийшов до влади Брежнєв. На першому етапі він зіграв велику роль – був демократом, держава йшла стабільно. Але, захворівши, останні 5 років практично нічого не робив. Просився у відставку, двічі писав заяву, та його не відпустили – може, члени політбюро, всі старі люди, боялися, що доведеться піти слідом за ним.

До речі, Брежнєв готував на своє місце Щербицького, першого секретаря Компартії України: 12 листопада 1982 року на пленумі ЦК КПРС мали це оформити, але не встигли – 10-го Леонід Ілліч помер. Шкода... Такого керівника, як Щербицький, Україна не мала й не скоро матиме. З ним, може, й уся наша історія пішла б інакше…

Мирослава ГАЛАС,
газета "Новини Закарпаття"


Схожі новини

Йому вдалось зберегти у Закарпатті дух толерантності та братерської любові
В Ужгороді науковець та практик видали навчальний посібник з Податкового права
Рівіс: Одне із моїх життєвих правил - поводити себе із людьми так, як хочеш, щоб вони поводилися з тобою (ФОТО)
Завідувач кафедри журналістки УжНУ - про проблеми та завдання медіаосвіти
«Двомовність для України – це поцілунок смерті» – професор Колумбійського університету
Олександра Артюхіна: «Так, я дівчина! І я знаю правило офсайду»
Руслан Федько - про акушерство, професійність, особливу методику і ризики (ФОТО)
Москаль озвучив, які стратегічні для Закарпаття об’єкти слід відродити за допомогою органів центральної влади
Михайло Рівіс: "Центр не сміє забувати, що за Карпатами — ще один унікальний край великої України!"
Як спілкуватися з ромами (ФОТО)

Останні новини

Закарпаття

Україна

Світ

Всі новини »
Головний редактор - Ярослав Світлик, журналісти - Мирослава Химинець, Вікторія Лисюк, Габріелла Руденко.
© 2010-2014 «Час Закарпаття». Передрук матеріалів дозволений лише за умови гіперпосилання на chas-z.com.ua. E-mail редакції: chas.zakarp@gmail.com