Тисячі пацієнтів, незліченна кількість «Дякую!» за врятовані життя, а ще – півстоліття викладацької праціі, сотні студентів, понад 200 наукових статей… У 80-літній славний ювілей Богдан Булеца має що згадати. Лікар, доктор медичних наук, професор, завідувач курсу неврології на медичному факультеті, – він допоміг виховати цілу плеяду відомих фахівців. Серед них – і ректор Ужгородського університету Володимир Смоланка.

 

 

ЛІКАР, НАУКОВЕЦЬ, ВИКЛАДАЧ БОГДАН БУЛЕЦА – ПРО 80 ЩАСЛИВИХ ЛІТ, БІЛЬШУ ЧАСТИНУ З ЯКИХ РЯТУВАВ ЖИТТЯ І НАВЧАВ

Богдан Антонович жвавий і усміхнений у свої 80. Мало того, він щодня «намотує» по 12 кілометрів на стаціонарному велотренажері! А під час розмови жартує: «Найгірше знаєте що? Що мені 80 «стукнуло» ☺».

Ми спілкувалися в кабінеті, зі стіни якого можна прочитати майже всю історію Богдана-Миколи Булеци. Тут різноманітні дипломи, грамоти, подяки за віддану роботу в медицині, наукову й педагогічну діяльність у виші, а ще – світлини відомого лікаря, на більшості з яких він оточений своїми студентами і колегами. Сьогодні заради них щодня приходить у неврологічне відділення обласної лікарні. Каже, що має важливу місію у поважному віці – передати власні знання.

Богдан Булеца не розмірковує довго над питанням про щастя, бо добре знає його ціну. Сьогодні в житті йому бракує лиш одного – коханої дружини, з якою прожив 38 щасливих років. Любов існує, – переконливо стверджує Богдан Булеца, життя якого є прикладом відданості; і не тільки сім’ї, а й пацієнтам. Справжній лікар повинен уявляти перед собою не хворого, а свого родича чи близьку людину, – каже він. І хоч на себе не вказує, із розмови зрозуміло, що Богдан Антонович саме з таких. Незаперечним прикладом він був для багатьох. І в свої 80 залишається саме таким – Лікарем, гідним наслідування.

ХЛОПЧИК, ЯКИЙ ЗМАЙСТРУВАВ З ДВОХ ВЕЛОСИПЕДІВ ОДИН Й ЛАСУВАВ ШОКОЛАДОМ ВІД НІМЦІВ...

 У 30-х роках, коли я народився, у греко-католиків було заведено називати дітей двома іменами, друге з яких уважалося священним. Мій дід Микола був греко-католицьким священиком і дуже хотів, аби хтось із онуків мав його ім’я. Так я став Богданом-Миколою. У всіх документах у мене подвійне ім’я, але частіше кличуть Богданом.

Так, дідик хотів, щоб я став священиком. У моїй родині було сім поколінь служителів Господа. Але я обрав зовсім іншу професію, і вплинув на мій вибір батьків брат – вуйко. Він працював лікарем-терапевтом і, починаючи з 5 класу, водив мене до лікарні, показував хворих, багато розповідав про медицину. Відтоді я захотів бути лікарем.

– У старості, мабуть, всяка людина починає вірити в Бога. У молодості було зовсім по-іншому. А після 70 років, думаю, більшість людей вірить у Господа. Може, психологічно так зумовлено, бо людина боїться, що може вмерти, і хоче бути ближче до Нього.

Які цікаві випадки пригадуєте зі своєї лікарської практики?

– Близько 10 років тому у Великому Березному виявили групу хворих, яких паралізувало. Районний невролог одразу зателефонував мені, бо не розумів, звідки така кількість і так раптово. Цікаво, що всі паралізовані вживали малину. Але ж від неї не паралізує, правда? Ми надіслали кров на аналіз – було виявлено африканський вірус Західного Нілу. Тоді я звернувся до біологів з цією інформацією, і вони припустили, що перелітні пташки принесли цей вірус, вони ж клювали малину, і в такий спосіб заразилися люди.

Ще один цікавий випадок стався в Берегові. За відносно короткий час там зафіксували багато інсультів. Причому траплялися вони у хворих, які пили вино. Я приїхав туди, розговорився з недужими, й один із них розповів мені причину інсультів: «А, знаєте, тут такоє діло… Ми робимо вино. Коли викачуємо його четвертий раз, колір слабий…». І що, думаєте, вони додавали? – Коричневий крем для взуття. Зрозуміло, що там токсичні речовини. Зате вино ставало за кольором дуже насиченим.


Взагалі були різні історії – і хороші, і не дуже. 10 років тому прийшов до мене один юрист, який попросив оглянути його 24-річну дочку, що лежала у міській лікарні. Я пообіцяв подивитися, але попередив, що наступного дня їду у відпустку на море. Дівчині я встановив діагноз гнійний менінгіт. Призначив лікування і поїхав. Через 2 чи 3 тижні зустрічається зі мною цей самий юрист і каже, що дочка померла. Виявилося, що після мого від’їзду були консиліуми, дівчину лікували від туберкульозного менінгіту, а врешті виявилося, що менінгіт був справді гнійний. Судовий процес у цій справі тягнеться донині. Мене не звинувачують ні в чому, але звинувачують деяких лікарів.


Пригадую і чимало хороших історій, коли діагнози були своєчасні й правильні, і люди видужували. Приносили до лікарні на ношах, а виходили звідти люди цілком здоровими. Коли ти допоміг, маєш приємне відчуття на душі. Був час, коли я досить часто виїжджав у райони. Якось викликали в Берегово, де в чоловіка були судоми, епілептичні напади. Дружина плаче, в неї помирає чоловік, в дітей – батько. Тоді питаю її: «Ви були в лісі?» – «Так, були», – відповідає. «А кліщ його кусав?» – «Кусав». Коли взялися лікувати кліщовий енцефаліт – параліч із приступами повністю минають. Якби вчасно не встановити діагноз, людина померла би за два-три дні.

Чого навчаєте своїх сучасних студентів?

– Передусім я хвалю свою неврологію, кажу, що це медична математика, де потрібно думати головою. Якщо не хочете рухати мізками, ліпше не йти в неврологію. Сьогодні цей напрям медицини дещо спростили комп’ютерні технології. Але ще 30 років тому всього цього не було, і потрібно було знати топіку (розміщення вогнища хвороби чи ураження. – Ред.), з’ясувати причини й вилікувати людину.


На гуртках вивчаємо парапсихологію, гіпнотерапію, акупунктуру. Студентів цікавлять ці науки, але найбільший інтерес – коли показую гіпноз. Практикую його близько 50 років.

Мушу сказати й про наше відділення кілька добрих слів. У нас хороший головний лікар, чудовий завідувач. Не маємо жодних конфліктів на зразок того, що це лікарня, а це університет. Ми розуміємося. Найгірше знаєте, що? – Що мені 80 «стукнуло» ☺.

Це багато чи мало?

– ☺ Це мало, бо ще багато хотів би зробити, але відчуваю, що 80 – то 80.


Не можу не спитати про гіпноз. Де навчилися його робити і як часто застосовували у медичній практиці?

– Знаєте, є такі стани в людини, коли гіпноз діє краще, ніж пігулки. До прикладу, коли є нав’язливий страх захворіти, транквілізатори й антидепресанти діють тимчасово. А під час гіпнозу я можу зняти цей страх надовго. Я навіюю хворому, що це тимчасово, що воно мине, й ефект дуже добрий.


Голкотерапією я перший почав займався на Закарпатті. Всі сучасні місцеві голкотерапевти вже вчилися у мене. Опанував її в Харкові в одного китайця, який навчався зі мною в аспірантурі. А гіпнотерапії навчився в клініці неврозів. Взагалі в мене харківська школа.

«ЩАСТЯ – ЦЕ КОЛИ ХОЧЕТЬСЯ ЙТИ НА РОБОТУ І ХОЧЕТЬСЯ ЙТИ З РОБОТИ»

Сьогодні науці приділяєте час?

– Якщо казати чесно, моє найважливіше завдання сьогодні – навчати студентів. На другому місці – наука. Я вділяю їй час, пишу статті тощо. Але в старості хочеться максимально передати свої знання студентам. Хочу, щоб вони знали неврологію, бо є такі хвороби, де без цих знань не обійтися.

Яким мав би бути справжній університет, як думаєте?

– Знаєте, мушу сказати, що не уявляю собі чогось іншого, аніж наш університет. Я побував у багатьох вишах Братислави, Праги, Будапешта, Дебрецена… І не сказав би, що чогось нема в нашому університеті. Я про лікарський профіль, звичайно. Наші медики мають дуже хорошу базу.

А справжній лікар – який він?

– По-перше, він має бути людиною. Коли приходить хворий, треба уявляти на його місці свого родича, близьку людину, щоб ставитися до хворого відповідно. Лікар повинен цілком віддаватися хворому, намагатися максимально зарадити. У жодному разі не можна ставитися поверхово, бо людина прийшла не просто так. Навіть у банального головного болю може бути сто причин. І треба розібратися, про що свідчить цей біль. Тому лікарська душевність і прагнення допомогти мають бути на першому місці.

У переліку ваших наукових праць є й книга «Інтим». Про що вона?

– У 70-і роки я займався сексопатологією. У будинку санітарної освіти відкрив власний кабінет, і до мене приходили молодята з різними запитаннями. Я розвінчував міфи, пояснював генетичні особливості. Бачив, що люди виявляють велике зацікавлення тематикою, тож написав книгу у співавторстві. Там ідеться про ставлення чоловіка до жінки, розкрито важливі питання їхнього інтимного життя.

Хто підтримував вас і досі підтримує на всіх етапах життя?

– Підтримувала мене моя дружина, яка, на жаль, уже в інших світах…Ми нею прожили 38 щасливих років. Підтримувала й досі підтримує мене дочка, яка сьогодні теж працює в УжНУ завідувачем кафедри, здобула звання доктора наук (Сібілла Булеца. – Ред.). Вона взагалі молодець, має чотирьох дітей.

То скільки у вас загалом онуків?

– Знаєте, я розлучився з першою дружиною. Від неї маю ще сина, 1968 року народження, сьогодні вони живуть в Ізраїлі, ми спілкуємося. У цього сина є двоє дочок. Тож загалом у мене двоє дітей і шестеро онуків.


Чи є у вашому житті щось таке, про що шкодуєте, або чим, навпаки, дуже пишаєтеся?

– Шкодую, що одружився вперше невдало. Більше, мабуть, нема про що шкодувати. Якби тепер закінчував школу, однаково пробував би вступати на медицину. Абсолютно не шкодую, що став медиком. Я любив науку, і після університету поставив собі за мету займатися й нею.

Чи знаєте, що таке щастя і чи почуваєтеся щасливим сьогодні?

– Щастя – це коли людина живе з щасливою жінкою, має роботу, яку любить. Це коли тобі хочеться йти на роботу і хочеться йти з роботи. І щастя, коли людина не хворіє. У моєму віці здоров’я на першому місці. Сьогодні в мене є тільки робота. Їй віддаюся повністю. Після неї приходжу у велику порожню хату. У такі хвилини важко страшенно… Жінкам легше без чоловіків, бо можуть себе чимось зайняти: куховарять, прибирають. А мені, який ніколи в житті не готував, бо все дружина робила, доводиться сьогодні всяке вигадувати. Тому вважаю, що щастя – коли ти щасливий і вдома, і на роботі.

Не можу не запитати вас про справжню любов, адже у вашому житті вона була…

– Я вважаю, що любов є. Вона пов’язана, напевно, зі структурами головного мозку, з гормонами, про які ми ще не знаємо. Це коли ти відчуваєш, що без людини не можеш жити, що вона потрібна тобі щодня. У мене вона була, з дружиною Октавією. Про мою любов можна писати історію...

…Але це вже історія іншого інтерв’ю.



Розмовляла Наталія Каралкіна-Толочко,
фото, відео Віталія Завадяка