Водяні млини Нижнього Бистрого, що на Хустщині, донедавна вважалися не тільки годувальниками селян, але й цінними раритетами, що приваблювали туристів чи не з усієї України. Колись у невеличкому гірському населеному пункті були цілих два діючих старовинних пристроїв для перемелювання борошна, зараз, на жаль, не працює жоден. Архаїка минулих сторіч –Сьогодні для нас водяний млин – справжня архаїка, щось давнє та екзотичне, ніби декорація з “Вечорів на хуторі поблизу Диканьки”.
Пересічний городянин бодай маленького містечка з цим дивом техніки може перетнутися хіба що у найвіддаленіших карпатських селах чи побачити раритети предків у історичних фільмах. Із тисяч водяних млинів, що стояли колись в Україні та на Закарпатті зокрема, вціліли лічені одиниці, більшість із яких давно використовується не за призначенням.
У нашому районі млинів усього три – один діючий у Кошелеві і два непрацюючі у Нижньому Бистрому, – розповідає для
«Карпатського об’єктива» заступник керівника апарату Хустської РДА Валерій Янюк, людина, яка впродовж багатьох років очолювала сектор туризму і знає кожну архітектурну споруду краю.
– Млин ще кілька десятиріч тому був справжнім годувальником горян. У ньому мололи все: зерно, ячмінь, кукурудзу, щоб був і собі хліб на столі, і худобі спожива… Принцип роботи цього механізму дуже простий. З одного кінця довгої осі закріплювався камінь, з другого — припасовувалися сторчові лопатки. Коли таке колесо встромляли у річку, воно починало обертатись, повертаючи водночас і камінь.
Під нього знизу клали другий камінь, що залишався нерухомим. Між них сипали зерно, яке і розтиралося на борошно. Слід зазначити, що одному з нижньобистрівських млинів наразі вже більше трьох сотень років, інший – півторастолітній. «Молодший» за віком працював ще до 1998 року, аж поки велика повінь не зруйнувала обладнання. Після цього було кілька спроб відновити роботу пам’ятки, але жодна з них не увінчалася успіхом. Залишені напризловляще… Колись у кожному населеному пункті було по два-три млини. Однак разом з електрифікацією краю, ще за радянських часів, селяни почали забувати про культурну спадщину. Електричні млини працюють швидше, тож горяни поступово «урбанізувались». –На жаль, нове не завжди краще, – запевняє вчителька Нижньобистрівської загальноосвітньої школи Ярослава Росоха. – Млини протягом тривалого часу приносили людям користь, а туристам – дарували екзотичні враження. Подивитися на них раніше приїздило чимало туристів із Києва, Львова, Харкова, Полтави, навіть із-за кордону.
— Я домовлявся з представниками українсько-швейцарського проекту розвитку лісового господарства на Закарпатті “Форза” про поміч у відновленні млинів, — каже сільський голова Бистрого Степан Бритвак. — Вони оглядали споруди, оцінювали, скільки потрібно вкласти коштів. Але грошей так і не дали. Відновити млини хотіли і самі селяни, та так само не було з чого. — Біля млина довгі роки порався батько, — зізнається власник одного з млинів Іван Росоха. — Коли він помер, керування перебрав я. Та якось одного разу трапилась прикрість – водяне колесо розпалося.
А нове зробити годі — то часу немає, то жерсті… ну і грошей, звісно… Сама споруда чудернацької конструкції невелика, стіни зведені з річкового каменю. Над зламаним зовнішнім колесом — дерев’яний валик, що раніше слугував пристроєм для запуску води. Усередині приміщення теж усе дерев’яне. Хазяйка іншого млина померла, а сам механізм зруйнувала повінь. Тож нині він стоїть сивим велетнем, нікому не потрібний і кинутий напризволяще… а час жорстоко ставить на ньому свої автографи, продовжуючи руйнувати цінну пам’ятку.
До речі, реставрація млинів коштує не так уже й дорого. При бажанні, потрібну суму могла б зібрати місцева громада самотужки чи за допомогою підприємців… Однак чомусь мимоволі на думку спадає народна мудрість про те, що хоче працювати, шукає спосіб, а хто хоче – намагається знайти причину…