З кожним роком наші уявлення про ті події стають глибшими, і водночас з’являються все нові питання. Відповісти на них ми пробуємо нині разом із Сергієм ФЕДАКОЮ, доктором історичних наук, професором УжНУ, членом Національної спілки письменників України і Національної спілки краєзнавців України.Якими нині бачаться роль і місце Карпатської України в історії Закарпаття?— Є відома істина: запам’ятовується останнє слово. Карпатська Україна стала таким останнім словом Підкарпатської Русі. Воно виявилося пророчим, хоча тоді й сприймалося багатьма як галас волаючого у пустелі. Адже йшлося саме про український характер цього краю під Карпатами. Але вже через п’ять з половиною років, восени 1944-го, слово почало обростати плоттю. Виявилося, що в історії нічого не уривається безслідно, вона завжди продовжується у майбутньому, причому якраз з того місця, на якому була перервана.
Наскільки Карпатська Україна була готовою до випробувань, що їй випали?— Жоден учасник Другої світової не був готовий до неї на всі 100%. У Карпатської України цей відсоток готовності був значно меншим за середньостатистичний. Фактично такі компоненти суспільної свідомості, як демократія, громадянські почуття, локалпатріотизм, національне самоусвідомлення – все це в його сучасних формах почало утверджуватися тільки у чехословацьку добу, яка тривала два десятиліття, одне людське покоління. Для невідворотних етнополітичних змін термін замалий. Була готова незначна частина краян, але готова таки не на словах, а на ділі. Рейх висловив територіальні претензії чехам ще навесні, почалася мобілізація. У мемуарах В.Шандора, який саме тоді служив у війську, згадується, що ці процеси знайшли відгук у закарпатських юнаків. Хоч самі чехи, маючи серйозну армію, врешті-решт так і не наважилися скористатися нею, закарпатці виявилися більш “наремними” (відчайдушними). Бої 14, 15, 16 березня – це був перший збройний опір нацизмові і його союзникам на схід від Берліна (на заході була Іспанія). До того все лягало Гітлеру до ніг. Тут же був Рубікон. Саме за Красним полем під Хустом потім послідували і опір поляків, французів, партизанська боротьба югославів, і великі перемоги українців у лавах Червоної Армії, і героїка УПА, чий командир Р.Шухевич до того був у Карпатській Січі.
Яке значення для становлення цієї держави мала Мюнхенська конференція?— Внутрішній стан української спільноти на Закарпатті був далекий від високорозвинутого. Місцева національна буржуазія (промислова і банківська) – це було кілька родин, які губилися серед інонаціонального моря. Навіть клас сільських господарів, сформований в результаті аграрної реформи двадцятих років, ще тільки ставав на ноги. Освітянська інтелігенція була досить численною, вона відіграла помітну роль у політичних процесах, але тільки самі вчителі не могли бути атлантами і каріатидами для держави. Тому роль зовнішнього фактора тут була все ж відчутною. Закарпаття і вся Чехословаччина опинилися у центрі геополітичної інтриги. Мюнхен був страшним ударом по ЧСР. Після втрати Судетів Прага могла зберегти єдність республіки, тільки делегувавши частину владних повноважень Словаччині й Підкарпатській Русі. Хоча ці її частини боролися за автономію задовго до Мюнхена. Наш край увійшов до складу цієї держави під обіцянку про автономний статус, що зафіксовано Сен-Жерменським договором 1919 р. Але домагатися обіцяного довелося 20 років. З 1935 р. автономістські прагнення стали вже перманентними. Тож Мюнхен був важливим, але без боротьби місцевого політикуму це не спрацювало б (не отримала ж автономії, скажімо, Моравія).
Чому не тодішнім тоталітарним лідерам, а священикові Августину Волошину довірилися закарпатці?— По-перше, сама Чехословаччина була винятком серед тодішніх держав вождистського типу. Її заснував і очолював з 1918 по 1937 р. Томаш Масарик – інтелектуал і демократ, що випереджав свій час. Чехословацьке інтермецо було дуже важливим для Закарпаття. По-друге, виняткова повага до священиків традиційна для нашого краю, оскільки впродовж віків ми практично не мали власної світської інтелігенції – тільки церковну. По-третє, А.Волошин вже чотири десятиліття вдало поєднував церковне служіння зі світською політикою, освітянською діяльністю (двадцять років очолював вчительську семінарію), громадським менеджментом (“Просвіта” і багато інших структур), журналістикою, навіть бізнесом. Мав широкі міжнародні зв’язки. Тож реальної альтернативи йому серед українського політикуму краю просто не було.
На початку 1939 р. край відвідали кореспондент агенції «Reuters» Майкл Вінч та О’Гарі МакКорнік з газети «The New York Times». В якому світлі вони хотіли відобразити світові Карпатську Україну?— Книжка М.Вінча “Одноденна держава” побачила світ 2011 р. у київському видавництві “Темпора”, матеріали МакКорніка теж варто перевидати – там маса цікавих деталей. Ставлення західних журналістів було досить зверхнім і заангажованим. Все розглядалося виключно в аспекті, як це впливає на посилення і ослаблення англійських і американських фігур на глобальній шахівниці. М.Вінч до українського руху ставився переважно негативно. Вочевидь, вважав, що він був більш на руку Рейху. Але березневі події мали б підштовхнути його до зміни думки. Водночас обидва (а також десятки інших журналістів) показали, що українська проблема існує і у майбутній війні вона буде однією з ключових.
Чи підтвердилися такі їхні прогнози?— Цілком. Тодішня Англія (і її менш впливові сателіти, а також просто дрібні васали) усіма можливими і неможливими засобами штовхала Гітлера на схід – до війни з СРСР. Заради цього Англія розкручувала українське питання, надавши йому безпрецедентного звучання. Гітлер відпочатку ставився до українського проекту вельми скептично. Так, Велика Україна не могла не цікавити Рейх і як житниця цілої Європи, і як важливий геостратегічний плацдарм для контролю над Чорним морем та подальшого просування на Кавказ з його нафтою. Зрештою, подальші події 1942 р. це підтвердили. Але на зламі 1938—1939 р. зачіпатися зі Сталіним через Україну Гітлер усе ж не наважувався. Тягати каштани із вогню в інтересах українців він не збирався. Це було однозначно не німецьке весілля і встрявати у непрогнозовану бійку просто так, від повноти почуттів, гітлерівці не збиралися. Лондон же якраз страшенно хотів, щоб Гітлер створив маріонеткову Українську державу з Закарпаття і Галичини. Саме тоді б виник спільний німецько-радянський кордон, а відтак спровокувати прикордонні конфлікти було би вже справою техніки. Як на нас, британські спецслужби перестаралися з роздмухуванням українського питання. Можливо, це сталося тому, що ситуація вийшла з-під контролю виключно англійських професіоналів, до неї підключилися французи, американці, преса дрібніших країн – в результаті куті передали меду. Коли про щось починають говорити занадто настирливо, доводити питання до абсурду, переходити на істерику, то в того, на кого спрямована ця пропаганда, подібні перегини викликають природний опір. Реакція Гітлера реконструюється цілком очевидно. Преса «західних демократій” розхвалювала йому перспективу Великої України як якийсь залежалий крам. Чим більше його підсовували, тим міцнішим ставало переконання, що це небезпечна пастка. Варто туди тільки запхати пальця – і пропаде вся рука. Саме в часи Карпатської України у Гітлера остаточно сформувалися його антиукраїнські переконання. Він прекрасно розумів, що українські патріоти ніколи йому не підлягатимуть. Те, що Гітлер відмовився від Карпатської України, стало чи не першою його спробою грати не за англійськими правилами, а за власними. Це був перший дружній жест у бік Сталіна.
Яку роль відіграли саме радикальні учасники тодішніх подій?— Оунівці вже з листопада 1938 р. намагалися радикалізувати ситуацію, спровокувати конфлікт з Польщею і розгорнути визвольні дії у Галичині, що зрозуміло для уродженців того краю. Натомість Закарпаття було неготове відіграти роль такого плацдарму, тому розходження між урядовцями і січовиками, звичайно, були, але торкалися все ж тактичних питань. Були розбиті носи, були гострі сварки, проте стратегія (розбудова української державності там, де це зараз можливо) все ж була спільною. Дуже похмурою була роль такого провідника, як Ріхард Ярий, котрого вважають потрійним агентом, винуватцем того, що за чотири місяці існування Карпатської Січі її так і не було належним чином озброєно. Були втечі окремих оунівців перед наступом гортіївців, але багато їх чесно полягло у боях. Нічний бій січовиків і чеських жандармів з 13 на 14 березня – подія дуже драматична, багатовекторна і потребує додаткового ретельного аналізу.
Що зумовило проголошення незалежності саме 15 березня?— Знову-таки, передусім міжнародні обставини. У принципі, було зрозуміло, що Гітлер “злив” Карпатську Україну. Тож доводилося розраховувати виключно на себе. Слід було чітко продемонструвати: край не хоче повертатися до складу Угорщини і взагалі не згодний із вирішенням своєї долі без власної участі. У цьому був смисл Сойму Карпатської України. Все було витримано цілком легітимно – все-таки двадцятирічна чеська школа не минула надарма. І для місцевих українців це було вкрай важливо: все-таки можемо! Така однозначність у політиці буває рідко, а тут вона була конче необхідною, і це спрацювало.
Яка роль у тих подіях Карпатської Січі?— Карпатська Січ почала формуватися задовго до 15 березня, хоча і не мала статусу збройних сил. Її характеризували як парамілітарну організацію. Звісно, Конституція ЧСР не передбачала формування збройних загонів на громадських засадах, тож поки А.Волошин намагався лишатися в рамках чеського конституціоналізму, розбудовувати свою державу на правових принципах, про створення повнокровної автономної армії не могло бути й мови. З іншого боку, уряд сподівався, що у випадку серйозних збройних конфліктів свій обов’язок по обороні співгромадян виконають чеські війська, жандармерія, прикордонники, яких у краї було сила-силенна. Та всі вони у середині березня за наказом з Праги почали евакуйовуватися. Отоді й довелося на ходу розгортати власну армію.
Августину Волошину закидають співпрацю з нацистською Німеччиною. Якою була його зовнішньополітична стратегія?— Якраз А.Волошин не був особливо пронімецьки налаштованим. Серед його оточення були значно більші германофіли. А.Волошин і його вужча команда упродовж п’яти місяців, що монсиньйор очолював уряд, були за збереження єдності республіки (ЧСР) і розбудову краю саме як автономії. Зрозуміло, що отець Волошин категорично не сприймав гітлерівської чи сталінської ідеології. Тож ставлення до Рейху визначалося виключно прагматизмом. Рейх був зацікавлений (до часу) в існуванні Карпатської України, яку використовував як розмінну карту в геополітичній грі. Саме підтримка німецького бізнесу давала шанс на господарську розбудову краю. Цим і визначався німецький вектор Волошинової політики – один із дуже багатьох. Але, як на нас, А.Волошин був сконцентрований не так на геополітичні ігри, як на внутрішню розбудову держави. У Хусті А.Волошин завершив реорганізацію уряду, розпочату ще в Ужгороді.
На середину листопада уряд складався з чотирьох міністерств: внутрішніх справ (міністр Е.Бачинський), шкільництва та народної освіти (очолював А.Штефан, хоч і не мав офіційного статусу міністра), юстиції (міністр А.Волошин, але він передав керівництво ним своєму раднику А.Дутці), комунікацій (Ю.Ревай). Кожне міністерство мало по кілька ресортів (відділів). Зокрема, міністерство комунікацій мало 8 ресортів: господарства, фінансів, залізниць, пошт, телефонів і телеграфів, охорони здоров’я, торгівлі і промислів, громадських робіт, соціальної опіки. Над чотирма міністерствами вивищувалася президія уряду Карпатської України, шефом якої був М.Кочерган. Йому підпорядковувався начальник канцелярії уряду Карпатської України. Про склад апарату президії уряду Карпатської України можна судити з розпорядження Кочергана начальникові своєї канцелярії від 17 лютого 1939 р. З часом при уряді було створено службу безпеки, відділ преси і пропаганди. Останній видавав “Бюлетень пресової служби”. Окреме становище в уряді займали особисті секретарі А.Волошина – С.Росоха та І.Рогач.
На що сподівалась маленька Карпатська Україна у протистоянні із світовими державами?— Звичайно, перемогти власними силами було неможливо. Навіть притому, що й гортіївська армія не була надто потужною. Основу військ вторгнення складали загони велосипедистів, хоча була і бронетехніка, і авіація. Сподівалися на втручання Німеччини, Італії (гарантів Карпатської України за Віденським арбітражем 2 листопада 1938 р.), але ті зрадили. Сподівалися на західні демократії (союзників ЧСР), ті теж змовчали. Бої були свідомою самопожертвою, аби привернути увагу до проблеми навіть ціною власних життів.
Чи вплинуло проголошення Карпатської України на перебіг Другої світової?— І дуже сильно. Без 1939-го не було б возз’єднавчого процесу 1944—1945 рр. Адже тоді М.Хрущов планував возз’єднати і Холмщину, і південний Мараморош. Стояло таке питання і по Пряшівщині. Проте Сталін не був зацікавлений посилювати Україну і через це мати додатковий клопіт з союзниками. А от на терени міжвоєнної Підкарпатської Русі довелося зважити, бо саме тут відбувся спалах української самосвідомості, причому не тільки на рівні культурницькому, а й на рівні політичному і військовому. Залишати такий край поза щільним радянським контролем було небезпечно. Без возз’єднання він би і надалі залишався осередком українського іредентизму, небажаним прикладом для радянських українців. Тож довелося возз’єднувати, хоч у кінцевому підсумку це було вигідно не так режиму, як українській справі.
Свою книгу про Карпатську Україну ви назвали «Карпатський кросворд». Чи є ще незаповнені клітинки у вашому «кросворді»?— Чимало. Вивчення Карпатської України тільки зараз розгортається на повну силу. Десь 2009 р. (від 70-літнього ювілею) її історіографія вступила у новий етап. В Ужгороді видано кілька томів документальних матеріалів, але і нині джерельна база ще далека від повноти. Природно, що попередні 20 років (1989—2009) історія цих подій писалася-відтворювалася у ключі такої собі героїчної думи, в агіографічній тональності тощо. Ці аспекти присутні там об’єктивно – була героїка, була трагедія. Це висвітлено цілком переконливо і неспростовно. Зараз же відчувається також великий інтерес до повсякденності Карпатської України (це і загальна тенденція у світовій історіографії – вивчення не переломних віх, а того, що між ними) – як це все функціонувало упродовж п’яти місяців. Тут можливі цілком несподівані відкриття.
Запитував Петро ПОЛІХА. Новини Закарпаття