- Ситуація там справді складна. Не дай Боже, але може бути другийІлловайськ. Якщо ворог захопить Дебальцево, то всі наші, хто у Вуглегірську, опиняться в котлі і ніхто вже їм не допоможе… Справа в тому, що на проміжку від Дебальцева до Вуглегірська нікого з наших вже нема, ми були на останньому рубежі.

20 чоловік нас розприділили в присілок Миронівка під Дебальцевом, решту поїхали у м.Вуглегірськ. Останнє – це невеличке містечко, як наш Перечин. ВМиронівці ми пробули три дні, а далі нас перекинули до решти колег уВуглегірськ. Вуглегірськ це практично вже кінцева точка, кілометрів за шість від нього Єнакієво та Горлівка, які контролюють сепаратисти. На той час уВуглегірську несли службу лише ми та бійці Нацгвардії, більше нікого з українського війська не було. Окрім Вуглегірська, ми патрулювали ще 3 невеликі населені пункти з боку Єнакієва, на відстані кількох кілометрів. А зовсім поруч – кількатисячне угруповання сепаратистів, того ж «Біса» в Горлівці… Не раз ми спали взуті-одягнені, чекаючи прориву бойовиків зі сторони Горлівки…


-Стріляли там часто, «Гради» лупили по вас?

- Практично щодня!

-Кажуть, заряд «Града» летить зі страшним свистом?..

-Ні, від нього звук інший. В чистому полі від «Града» практично нема спасіння, хіба що в якусь яму впасти. Техніку він теж пробиває, броню, не кажучи вже за бронежилети. Хіба що цегляна або бетонна будівля може порятувати. Та насправді страшний звук, коли стоїш на посту, а летить невідомо що в твій бік… І звук такий, ніби від вертольота пропеллервідірвався і свистить в повітрі… Це бракований артилерійський снаряд з гаубиці, який з технічних причин не долітає туди, куди його запустили, а падає ближче. Коли чуєш його свист, то здається, що він летить просто на тебе, хоча той падає метрів за двісті-триста… Вибух такий, що скло на вікнах вибиває, а ти зі страху аж присідаєш… Взагалі там, де ми були, вся земля всіяна невибухнутими снарядами й мінами, і не знати скільки років знадобиться, аби це все потім знешкодити.

-Втрат із нашого боку не було?

-Бог милував. Хоча в Дебальцеві під обстріли часто попадали, техніку нашу понищило. Просто по міськвідділу міліції били, де ми розташувалися. А в перший день, як ми приїхали у Вуглегірськ із Дебальцева, територію інтернату ворог обстріляв із танка, двох працівників «Беркута» з Івано-Франківська поранило. А коли вже ми поїхали, то відразу на другий день накрили «Градами» хмельницьких міліціонерів, які нас замінили. На щастя, хлопці встигли поховатися в будівлі інтернату і ніхто не постраждав.

-Де ви жили у Вуглегірську, чим харчувалися?

- Їсти ми самі собі готували, продукти мали свої. Жили в тамтешній школі-інтернаті, три великі будівлі. Вікна всі були повибивані, то ми паперовимиобоями і скотчем позаклеювали, аби протягу не було. По периметру організували блокпости, аби ворог не застав нас зненацька. Окрім патрулювання, виїжджали на сімейні скандали, наркоманів ловили. Словом, робили звичайну міліцейську роботу, а я сам заступав із хлопцями на чергування на блокпостах. До слова, влади там практично ніякої не було, лише в.о. мера, який до нас приходив за допомогою.

-А місцева міліція куди поділася, розбіглася до сепаратистів?

-Чесно кажучи, я і не знаю, куди вони поділися. Були там два дільничні, але з них толку мало було…

-Яке ставлення місцевих людей до вас було?

-Якщо чесно, то багато хто з місцевих до нас вороже ставився. Більшість тамтешніх людей зазомбовані російською пропагандою. Іде місцевий через наш блокпост і прямо каже: мовляв, надіюсь, що коли повернуся, то вас вже тут не буде… Особливо не сприймали із Західної України – «бендеровцев»... Сперечатись з ними було марно, щось їм доводити… Одиниці нам допомагали, навіть пиріжки приносили хлопцям на блокпости. Одній бабусі ми дали муку, варення, й вона кормила нас пиріжками. З місцевими ми ділились всім, чим мали: тушонкою, консервами, гречкою, макаронами. Адже в них ні продуктів не було, ні грошей, аби купити.

-А магазини там працювали?

-Коли ми прийшли у Вуглегірськ, то працювали один-два магазини, але ринки не робили. А потім запрацював і ринок, можна було м′яса купити, овочів, хліба.

-Вода була у вас?

-Перші два тижні води зовсім не було, треба було набирати деінде в пластмасові 200-літрові бутлі. Справа в тому, що Вуглегірськ по інфраструктурі належить до території Єнакієва, яке контролюють сепаратисти. От вони і відключили нам все, що могли. Але далі дали нам воду, і ми вже мали можливість помитися, їсти зготувати, випрати речі.

-Сепаратисти близько до вас підходили?

-Пробували, але ми їх відразу «відшивали». Я своїх хлопців учив не боятися вночі нести службу, а коли бачиш в тепловізорі, що хтось крадеться в темряві, то застосовувати зброю! Звичайно, не відразу стріляли на ураження, спершу в повітря, але коли далі не доходило, то ми особливо не церемонилися… А що можна робити в зеленій зоні в дві години ночі?!

-І багатьох затримували?

-Достатньо. Коли затримували на блокпосту підозрілу особу, то розбиралися, хто, звідки, куди їде і т.д. Якщо були сумніви, то передавали особу вДебальцево для детальної перевірки. А ні, то відпускали. Часто люди їхали в обидва боки цілими сім′ями: або втікали від війни, або повертались додому.


-Що вас найбільше вразило там?

- Запам′ятався один випадок. На посту нацгвардійці затримали на машині родину, яка везла 15800 доларів. Це були біженці, які поверталися додому вЄнакієво з Харківської області. Коли ми знайшли під час огляду машини гроші, перелякана жінка каже: «Забирайте гроші, лише нас не вбивайте…». Вони гадали, що ми заберемо гроші, а їх як небажаних свідків знищимо. І коли ми їх відпустили з миром, ті не могли спочатку повірити. Жінка молилася за нас… Аналогічна історія була з чоловіком, який віз 100 тисяч гривень. Це був приватний підприємець, роботяга, який на свій страх і ризик торгує хлібом і продуктами в прифронтових селах. То навіщо його затримувати?! Цим людям і без того тяжко жити, під щоденними обстрілами. Ми коли їхали додому, то всі продукти, що залишилися, віддали працівникам інтернату.

- Як тепер, після трьох поїздок, вам бачиться ситуація на сході? Чи треба нашим хлопцям туди їхати?

- Однозначно треба. Якщо стане питання, я і вчетверте туди поїду. І знаю, що хлопці, котрі були зі мною у Вуглегірську, теж поїдуть. Навіть якщо скажуть їхати в те місце, де ми були – знову під «Гради»...

На завершення хочу подякувати всім, хто за нас піклувався. В першу чергу начальнику УМВС полковнику Сергію Шараничу, який щодня телефонував і питав, що потрібно. Завдяки йому нам привезли на фронт крупнокаліберну зброю, ті ж кулемети Калашникова, які дуже нам стали в пригоді. А ще дякую за ліки, продукти, воду, які нам возили з рідного Закарпаття. Спасибі всім закарпатцям, особливо волонтерам і підприємцям, хто нам допомагав бити ворога!