У жовтні – листопаді європейська спільнота споминає одну з драматичних сторінок історії Першої світової війни – 100-річчя битви при Капоретто, або ж 12-ї битви при Ізонцо, в якій воювало і загинуло багато солдатів із нашого краю, про що ми, нащадки, майже нічого не знаємо.
Мараморосько-Угочанський полк: 8 тисяч убитих85-й Мараморосько-Угочанський піхотний полк був сформований у 1883-му в Мараморош-Сігеті (нині румунське м. Сігету-Мармацієй). Округами його поповнення були Марамороський та Угочанський комітати Австро-Угорщини, до яких у той час входили сучасні Рахівський, Тячівський, Хустський, Міжгірський, Виноградівський, частково Іршавський, Свалявський, Воловецький райони, а також сусідні території нинішньої Угорщини (адміністративний район Саболч-Сатмар-Берег) та Румунії (Марамуреський та Сатумарський повіти). Більшість солдатів становили русини-українці (35%), румунів було 30%, угорців – 25%, інших, в основному марамороських німців, – 10%. Втрати полку вбитими за весь період війни становили 8 тисяч, із яких імена відомі лише в 3130 (39,1%). 1401 із них призивалися з території сучасного Закарпаття.
Після підписання Лондонського пакту між Італією та Антантою 23 травня 1915 р. Італія оголосила війну Австро-Угорщині й відразу ж розпочала наступ. Відкрився новий Італійський фронт завдовжки 600 км, який простягався від перевала Стельвіо на швейцарсько-італійсько-австрійському кордоні до Адріатичного моря. 90-кілометровий відтинок фронту вздовж річки Соча (по-італійськи Ізонцо) – це був фронт на Ізонцо. Битва тут тривала 19 місяців, від травня 1915 до жовтня 1917-го. За цей час відбулися 12 наступальних операцій: 11 провели італійці, останню, відому як битва при Капоретто, – австро-угорці та німці. Метою всіх наступальних операцій італійської армії, кожна з яких тривала від кількох днів до декількох тижнів, було прорвати оборону австро-угорських військ і вийти на оперативний простір углиб Австро-Угорщини. Жоден із цих наступів не завершився стратегічним успіхом.
Ріка Соча протікає по території Словенії та Італії і впадає в Трієстську затоку Адріатичного моря. Її називають «смарагдовою красунею» через незвичний відтінок води. Але 100 років тому Ізонцо мала інший колір – бруду і крові – через запеклі бої, в яких загинуло 350 тисяч солдатів австро-угорської, німецької та італійської армій.
Наступ італійської армії розпочався 24 травня, відразу після оголошення війни. Італія зосередила 35 дивізій (850 тисяч солдатів і 1200 гармат). Оскільки основні сили австро-угорської армії на той час були задіяні проти Росії, командуванню довелося терміново формувати війська нового фронту. Спочатку Австро-Угорщина виставила 20 дивізій, які перекинули з Сербії та Галичини; Німеччина скерувала один корпус та важку артилерію. Таким чином союзникам удалося зібрати 115 тисяч вояків та 356 гармат. Італійське командування сподівалося на ефект несподіваності наступу й мало намір заволодіти домінуючими висотами й перевалами, однак австро-угорська армія без проблем зайняла завчасно підготовлені рубежі оборони. Італійці за місяць спромоглися лише захопити невеликий плацдарм через річку Ізонцо в районі Плави, оволодіти висотою Монте-Неро й трохи просунутися в районі Трентіно.
Окремий (ІІІ) батальйон 85-го піхотного полку у складі чотирьох рот, кулеметного, саперного та загону зв’язку (всього до 1000 вояків) уже 25 травня 1915 р. прибув потягом до австрійсько-італійського кордону. У цей час більша частина полку брала участь у масштабному наступі австро-угорських та німецьких військ, звільняючи Східну Галичину від російських військ. (Детально весь бойовий шлях основних сил 85-го полку в Першій світовій війні описаний у книзі Юрія Фатули «Полеглих ми так і не поховали…»).
Завданням батальйону був захист оборонних ліній вздовж ріки Ізонцо в районі села Ауззо (нині Авче на заході Словенії). Спочатку 85-й займався розбудовою захисних споруджень та розвідкою, італійських атак не відбувалося, турбувала лише артилерія противника. Але вже 2 червня надійшов наказ висунутися вперед для наступу на висоту Джеза (729 м). Це була перша наступальна бойова операція батальйону в битві при Ізонцо, яка виявилася невдалою. Штурм захлинувся через ворожий артилерійський обстріл та відсутність повноцінної розвідки та вогневої підтримки. 15 червня командиром батальйону призначили капітана Бейлу Удворнокі.
Протягом другої битви при Ізонцо, яка тривала з 18 липня до 3 серпня 1915-го, батальйон не брав участі в активних бойових діях, а потрапляв лише під раптові артобстріли. Затим були локальні атаки італійців і контратаки австро-угорців по всій лінії фронту. В одному з таких епізодів у середині серпня брали участь і вояки 85-го полку. Італійським підрозділам вдалося прорвати оборону в районі населеного пункту Село на правому березі Ізонцо (нині с. Волче на заході Словенії). Деякі австро-угорські підрозділи потрапили в полон. Дві роти 85-го були терміново направлені на ділянку італійського прориву, де 17 – 19 серпня разом із іншими відбили 9 атак противника. В цих боях особисту сміливість проявили лейтенант Балог та прапорщики Кардош і Медвецький. Італійський прорив був зупинений і ліквідований. До початку жовтня-1915 підрозділи 85-го знаходилися на передових позиціях і поповнилися однію маршовою ротою.
Під час третьої битви при Ізонцо (18 жовтня – 4 листопада) дві роти 85-го разом із кулеметним підрозділом вели позиційні бої на передовій у районі висоти Святої Марії. Вони обороняли фронт завширшки 500 метрів. Вояки страждали від щоденних артобстрілів і змогли уникнути великих втрат лише завдяки добре збудованій системі оборонних споруд, у першу чергу надійних бункерів-каверн. У цей час командування батальйону, дві інші роти та саперний підрозділ розбудовували укріплення другої лінії оборони. 28 жовтня батальйон відвели у ближній тил для відпочинку.
Битва на горі Мерзлий ВерхНайважчі бої в умовах осінньо-зимової негоди батальйон 85-го пережив під час четвертої битви при Ізонцо (10 листопада – 2 грудня 1915 р.), відбиваючи атаки італійців на горі Мерзлий Верх. Ця вершина заввишки 1359 м в масиві Юлійських Альп була центром австро-угорської оборони на цьому відтинку фронту.
Володіння горою давало не лише вихід до ріки, а й контроль над комунікаціями. Зважаючи на великі втрати під час численних штурмів, італійці назвали її «горою Смерті».
24 листопада під вечір батальйон піднявся на гору в базовий табір австро-угорських військ, де опівночі отримав наказ: «Ворог напав і захопив плацдарм на Мерзлому Верху. Наші частини, які там знаходилися, частково розбиті, частково потрапили в полон. Батальйон повинен повернути втрачені позиції». Зранку дві роти та кулеметний підрозділ під командуванням капітана Хюбнера пішли в атаку, невдовзі до них приєдналися й інші. Наступного дня на зорі бої відновилися, цього разу при слабкій, але дуже потрібній артилерійській підтримці з боку австро-угорських батарей. Надвечір втрачені позиції відвоювали. Італійські підрозділи, які захопили плацдарм, були знищені або потрапили в полон. 85-му дісталося багато трофеїв. Протягом наступних кількох днів батальйон вів важкі оборонні бої, стримуючі нові атаки. У них поніс важкі втрати. Тут був поранений лейтенант Калман Гесслер; під час евакуації з поля бою він отримав нове поранення в живіт і помер. Після завершення активних боїв батальйон поповнився маршовою ротою під командуванням старшого лейтенанта Густава Єсенскі.
1 січня 1916-го, після 5-тижневого перебування на Мерзлому Верху, батальйон відвели на 1,5 кілометра в південно-західному напрямку, де він зайняв на вузькому хребті позиції завширшки 600 метрів. Італійці окопалися навпроти – на схилі. За два тижні перебування тут до серйозних боїв не дійшло.
Разом із батальйоном 85-го полку в цей же час на Мерзлому Верху воював ще один австро-угорський підрозділ, у якому служило багато солдатів із нашого краю, – окремий батальйон 66-го Унгварського піхотного полку під командуванням майора Єдена Кошшані, до якого мобілізовували військовозобов’язаних із комітатів Унг і Земплін (нині Ужгородський, Перечинський, Великоберезнянський райони Закарпаття та райони Кошицького й Пряшівського країв Східної Словаччини). До війни штаб і два батальйони полку постійно дислокувалися в Ужгороді (для них збудували казарми по вул. Другетів). 46% солдатів становили словаки, угорців було 25%, русинів-українців – 22%.
Сповідь очевидцяЗа місяць боїв на Мерзлому Верху в 66-му з майже 1000 вояків у строю залишилося лише 300. Загалом цей полк воював там із невеликими перервами майже сім місяців, беручи участь у п’яти битвах при Ізонцо. Характер боїв на горі влітку 1915-го описав офіцер 66-го Ромі у статті «Мерзлий Верх», опублікованій у 1918-му у військово-польовій газеті свого полку. «…Нарешті під вечір зупиняємося біля підніжжя лисої, з малою рослинністю гори, на вершині якої чути постійну перестрілку. Настала темна ніч, коли ми вирушили вгору. Йдемо на заміну 30-го (піхотного полку), де є значні втрати. Рухаємося спотикаючися, не можна голосно говорити, адже ворог знаходиться десь за 300 кроків від нас. Пересуваємося між трупами й розуміємо, що мало залишилося тих, кого маємо замінити. Після того, як займаємо примітивні позиції, спочатку всюди мусимо прибрати полеглих. Нами оволодіває неприємне відчуття, але доводиться миритися. Про сон не може бути й мови. Тільки тепер помічаємо, якими величезними воронками від гранат переоране все довкола. До ранку мусимо копати, гребти, щоб прийняти бій у таких-сяких окопах.
Ледь жевріло сонце, коли у долині й на Коловраті глибоким хрипом залунали важкі гаубиці ворожої артилерії. З гулом прилітає перша екразитова граната-«п’ятнадцятка» і попадає в самісіньку середину нашої роти, де знаходяться два кулемети. З уст солдатів злітають вигуки переляку. Граната робить у скелястому грунті вирву глибиною 1,5 метра; на нас паде каміння, земля, залізо. Як розсіялися пил і дим, бачимо – перед нами лежать перші полеглі та поранені. Ледь отямилися – прилітає друга, третя – всі майже в те ж місце. Піхотна лінія починає хитатися, дехто підхоплюється, і в цей момент різкими звуками починають клекотати італійські кулемети. І цей маневр повторюється після кожного попадання гранати. Наші кулеметники намагаються відповідати. Дають дві черги, але там уже граната. Обидва кулемети стають непридатними, їх командир, капітан, поранений. Схвильовано намагаємося заспокоїти один одного.
Вже стріляють із трьох боків. Одна важка граната падає в землю за 5 – 6 кроків від мене. Голова майже розколюється, на мене сиплеться земля й каміння, але я лежав трохи глибше розриву, між двома валунами, тож вибухова хвиля пройшла наді мною. У вухах неймовірно дзвенить, висуваю голову. Десь за 20 кроків лежить командир нашої роти, капітан Ш. і кричить: «Чуєш, я поранений!» – «О, Господи, важко? Де?» – «В ноги». – «Заховайтеся». – «Не можу йти».
Посилаю людину за санітарним патрулем. Вони йдуть із ношами. Дорогою один санітар дістає поранення. Його замінює інший. Нарешті вирушають. І в цей момент туди попадає граната, другий санітар теж поранений, наш капітан вивалюється з ношів. До нього негайно посилають ще одного солдата. Той нахиляється, щоб підняти капітана, і отримує кулю в голову. Тепер уже інші поспішають туди і виносять пораненого офіцера з лінії вогню. Відразу після цього несуть пораненого лейтенанта, потім денщик волочиться повз мене.
Уже кілька годин триває цей пекельний вогонь. Нарешті зазвучала й італійська піхотна зброя. Гранати починають падати дещо далі. Раптом – дикий крик: «Вперед, Савойя, вперед!», і на нас несуться загони в капелюхах із широкими полями й півнячими пір’ями. Це були берсальєри. Ніби ожило каміння, так лавиною ворог рухався на нас. І тут сталося диво… Наші солдати зустріли атаку таким вогнем, що берсальєри, ці улюблені й відважні воїни італійської армії, починають масово гинути. Подекуди одна-дві невеликі групи добігали до нас на 15 – 20 кроків, але там їх чекала вірна смерть. Тепер уже потужно запрацювали й наші гранатомети. Їхні удари з 5 – 6 напрямків свистять у різні боки так, що ми це слухаємо вже з байдужістю. А берсальєри ще все налягають. У рядах стрілків закінчуються набої, є великі втрати.
Наш майор дає наказ про введення до бою резервного підрозділу. Він приймає рішення йти разом із підлеглими. Офіцери стають на чолі взводів. Звучить сигнал – і рвонули вперед. Многі несуть на плечах мішки з набоями. Наш вогонь набирає вбивчої сили. Узбіччя гори відлунює останніми передсмертними італійськими вигуками, і горді берсальєри, повністю деморалізовані, хаотично почали тікати. Наших солдатів ледь можна стримати, щоб не наздоганяли їх. Три години пообіді починає накрапувати дощ. Артилерія стріляє дедалі рідше, тільки деколи потріскують кулемети. Ми всі в землі, болоті, диму. Я не їв від учорашнього вечора. У моїй польовій сумці є трохи шоколаду, жадібно їм його… Як все затихло, мене одоліла така втома, що я миттєво заспав на голій землі під дощем.
На Мерзлому ми знову опинилися в листопаді. На той час ця гора стала поняттям, яке згадували, здригаючись… Слід із сумом визнати, що багато тисяч людей дарма пролили там кров у ім’я сакрального егоїзму».