З ініціативи ГО «Активісти Майдану м. Києва» відбувається Велика Українська Хода містами країни з метою вшанування пам’яті загиблих на Майдані та в АТО.
На знак єдності від кожного міста долучається національний прапор з написами і побажаннями мешканців. У понеділок, 15 грудня, в Ужгороді у сквері Героїв Майдану протягом майже чотирьох годин тривала ця акція. Під час неї мешканці змогли написати свої побажання на прапорі. Користуючись нагодою, ми поспілкувалися з організаторкою Великої Української Ходи Катериною Валевською.
– Пані Катерино, під час подій минулого року ви були учасницею Майдану. Робота і сім’я не були завадою для активної громадянської позиції?– Я працювала, вела бізнес, але 10 грудня 2013 року мене звільнили через переконання щодо Майдану. Того ж дня поїхала до друзів на Оболонь, аби з ними обговорити це питання, проте з ними теж посварилася. Коли поверталася додому, поїхала на Майдан – подивитися, що там відбувається, та вже там і залишилася. З родиною маю майже обірвані зв’язки. Вони запитують мене, як буду жити далі, – я ж кажу, що тепер для мене найголовнішою є боротьба за Україну. А з рідними я потім розберуся (усміхається – авт.).
– Як виникла ідея щодо організації Великої Української Ходи містами України?
– Під час Майдану я була керівником групи «Ми жінки», потім півроку входила до 39-ої жіночої сотні, а 14 вересня ми розпочали Всеукраїнську Велику Ходу. Її мета – вшанувати загиблих Героїв Майдану та АТО і пронести дух патріотизму через усю Україну, приєднати прапори від міста до міста, від села до села. На прапорах люди записують свої думки. Думка людини – це найголовніше. Просто неба люди пишуть свої думки і бажають миру, щастя, злагоди, перемоги Україні. Також ми хотіли об’єднати всіх жінок і матерів заради наших дітей і нашого майбутнього. Бо ми, жінки, народжуємо синів для того, щоб вони жили і раділи, а не для того, щоб гинули.
– Ви вже пройшли більшу частину міст країни. Як вас сприймають?– Дуже тепло. На жаль, ще в багатьох містах немає банерів, обелісків на честь нашої Небесної Сотні, яка одержала статус Героїв України. Зібрані прапори побували вже і на цвинтарях, бо коли є можливість, ми заходимо і туди, де поховані наші захисники. Ці прапори бачили очі матерів, жінок і дітей, які, на жаль, втратили своїх рідних. Стяги побували і вдома у загиблих майданівців, учасників АТО. Це дуже важко. На них залишали повідомлення священики, єпископи. Коли я йшла по всій Україні, то, де була можливість, діставала ці прапори, заходила до храмів і молилась. В Ужгороді службу теж відстояла.
–
Щодня – нові міста і села. Я дуже багато спілкуюся з людьми, з простими бабусями, дідусями, а також з людьми високого рангу. Їжджу електричками, бо це довго і дешево. Зрозуміла, що вокзал – це велика сила, електричка – це багато інформації. Я пройшла весь Схід України. Дуже багато роботи я провела саме там. Були випадки, коли тамтешні люди, налаштовані негативно щодо нас, під кінець розмови брали від мене жовто-блакитні стрічки.
– До нашого міста ви прийшли сама. Де поділись інші учасники Великої Ходи?–
– Коли ми починали Ходу, нас було п’ятнадцятеро, але сталося так, що витримала я одна. Люди почали «по-англійськи» губитись, і у Львові нас залишилось уже двоє, а з Чернівців іду сама. Дуже багато журналістів питають, хто мене спонсорує, на кого працюю, де беру гроші. Я про це не думаю, бо насправді, як тільки виникає потреба дістатись до певного міста, з’являються необхідні люди, котрі мені в цьому допомагають.
–
– На сьогодні ви вже зібрали 54 прапори з різних населених пунктів України, приєднаний прапор нашого міста стане 55-им. Яке враження на вас справило Закарпаття, зокрема місто Ужгород?
–
– Я закохалася в Західну Україну. Коли приїхала до вас, у мене було відчуття, що я потрапила в казку. Тут тепло, квіти квітнуть, і не тільки надворі, а й у людських душах та серцях; у річці плавають качки. Вже й ялинки прикрасили. Це – казка та й годі! Коли скінчиться Хода, то візьму найкращих друзів і приїду на Закарпаття подорожувати.
–
Я б хотіла висловити подяку своїм побратимам по Майдану: координатору і волонтеру батальйону «Айдар» Віталієві Грегору й Івано Гаспаряну, які мене дуже гостинно зустріли в Ужгороді. Такого теплого прийому в мене ніде не було. Я дуже вдячна цим людям.
– Далі прямуєте до Мукачева?–
– Так, від вас вирушаю до Мукачева. Маю для них подарунок, оскільки везу зі селища Володарського Донецької області прапор, підписаний хлопцями зі 128-ої бригади. Одного разу вночі я дісталася до другого інженерного батальйону м. Мукачева – було темно, морозно, падав сніг. Ми з хлопцями довго розмовляли, пили чай, я передала їм подарунки. Вони попідписували прапор. Для мене кожний стяг – ціла історія, ціла подія, але є такі, які дались дуже важко. Саме цей прапор дався мені дуже важко. Я дуже рада, що привезла його сюди, на батьківщину.
–
З понеділка вже вирушаю до Карпат. Усі ці прапори побувають на найвищій горі Говерлі, я їх там розтягну. До цієї низки єдності можуть приєднатися й іноземці, ті люди, які поважають Україну, пишаються нею і цінують українців. Проте в цій низці ніколи не буде однієї країни, яку навіть не хочу називати.
– Коли орієнтовно має завершитись Хода і де опиняться зібрані прапори?–
– Хотілось би повернусь до Києва до 21 січня, коли минулого року розпочались перші бойові дії на Грушевського. Я вже двічі завозила ці прапори, цю енергетику до Києва. Першого разу – 26 жовтня, коли відбувалися вибори, вдруге – на річницю Майдану. Якщо до того часу не встигну зібрати сто прапорів, то далі продовжу свою ходу, і до 18 лютого вони мають бути зібрані. Також до того часу буде випущена перша партія книжок, що складатиметься з моїх і журналістських репортажів, які тепер викладаються в соцмережах.
–
Після закінчення Ходи буде створений музей «Єдина Україна», і прапори зберігатимуться там. Він буде присвячений головним Героям України – на жаль, тим, яких уже немає в живих, Тим, які віддали своє життя за незалежність України. Хочу, щоб усе, що йде від серця, від душі, увійшло до музею.
– Вам як жінці не важко долати такі відстані?–
– Люди запитують, чи я стомилася. Бувало, дехто пропонував мені автомобіль, але я кажу, що не потрібно. Як воно складається, як відбувається, як Бог веде – так воно й повинно бути. З автомобілем це вже не те.
–
Не знаю, де беру цю енергію, хто мене надихає, але я зрозуміла: якщо це моя місія і мене Бог Сам послав у цю Ходу, то я Йому дякую за те, що Він вибрав мене. Я не підведу і дійду до кінця. Моя сумка вже дуже важка – не знаю, як її далі тягатиму, коли буде сто прапорів. Але я буду її носити. Відчуваю і те, що їх буде не сто, а більше.
Я людям надаю віру, і сама відчуваю, що коли збереться сотня прапорів, на яких люди напишуть усі свої думки, – тоді в Україні зупиниться війна. Найголовніше тепер – зупинити війну, а далі ми будемо відбудовувати свою країну, будемо розбиратися з нашими зрадниками. Але тепер треба зупинити війну, щоб не гинули люди. Я в це вірю і цю віру передаю людям. Це наша Україна, наша родина, ми нікому нічого не віддамо. Візьмемо одне одного за руки і самі розберемося, наведемо порядок в нашій Україні, бо вона багатомовна, багатонаціональна, найгарніша і найсильніша! Слава Україні! Героям Слава!
Ольга ПАЛОШ, газета "Ужгород"