Відтоді, коли я була запрошена в гості до відомого лікаря, сина знаного в Україні письменника, мукачівця Івана Жупана, минуло чимало часу. Приходила подивитися на його велику колекцію рідкісних кактусів. Але чомусь статті не написала. Мабуть, тому, що історія про багаторічне колекціонування рослин-екзотів хоча й здивувала, але не настільки, щоб стати основною темою. Головним було інше – загальне враження. Не просто почута, але наяву побачена філософія життя чоловіка, жінки й одного з синів, продовжувача їхнього світу й теплоти... (Другий син, Олександр, мешкає у Білорусі і є фотохудожником).
Поки ми удвох гортали старі альбоми зі світлинами найвідоміших у світі кактусових садів, де пощастило побувати Івану Йосиповичу, з сусідньої кімнати долинула хороша класична музика. Помітивши питання в моїх очах, чоловік м’яко відповів: «Дружина, Софія Сабіровна, розпочала прибирання будинку...»
А в кімнаті поруч, у невеликій творчій майстерні, працював молодший син Іван Жупан. Він неспішно й плавно, немов обережно розплутуючи прозорий клубок гармонії, плів срібною голкою свій сад на полотні… Він і сам, ніби витканий нитками ранкового туману – тихий, водночас густий і прозорий. Живописець, член Спілки художників Росії та України, учень засновника закарпатської графічної школи, майстра техніки граттаж Павла Бедзіра, який, на думку фахівців, суттєво розвинув мистецтво вчителя… Вони називають його графіку унікальною, а одна з журналістських статей була надрукована під заголовком «Мудрість Карлоса Кастанеди та дивовижна графіка Івана Жупана»…
…Просто одного разу Іван створив полотно «Життя дерев». Мистецтвознавець Ірина Бестужева написала про цю роботу: «Виникають думки, що це не натовп дерев з важкою долею, а ми, люди, які обнялися в жорстокій сутичці, це наші портрети, зашифровані в міфологічні символи. Як коріння-предки перепліталися між собою, так і ми, гілки, повторюємо цей шлях. Як і люди, дерева наділені яскравою індивідуальністю, як і люди, знеособлені в натовпі. І все це, давнє і сьогоднішнє, реальне, відчутне і освітлене Божественним світлом, що зберігає енергію життя». Й до слова тут став вислів відомого американця-містика, письменника й мислителя Кастанеди: «Потрібно шукати й бачити чудеса, яких повно навколо тебе. Ти помреш від втоми, не цікавлячись нічим, крім себе самого; саме від цієї втоми ти глухий і сліпий до всього іншого»…
Згодом Іван намалював «Ажурне дерево», «Великий каньйон»,«Іншу реальність», які теж перегукувалися з цим письменником. І нарешті він створив «Світ Кастанеди»: «Людина переможена лише тоді, коли залишає будь-які спроби й відмовляється від себе…»
Мені здається, Іван ніколи не відмовиться від себе. Йому комфортно в образі такого на перший погляд простого, але тому й недоторканного митця-туману. Батько й мати художника не обтяжили уяву й прагнення сина. Вони творчі й вільні, самодостатні, люблячі. Тому й Іван живе, малює, ладить зі світом і Кастанедою, хоча хтось зі сторони міг би подивуватися: невже зараз бувають великі художники без великих амбіцій?.. Бувають. Визнання – гість без запрошення, частіше за все. Його, як квітку рідкісного дерева, треба дочекатися.
Спасибі вам, творча родино Жупанів, за колекцію класних садів і філософій!
Оксана ГОЛОВЧУК, газета
"Новни Закарпаття"