Естрадний співак, композитор, народний артист України Іван Попович зі своїми концертами об’їздив чи не півсвіту, однак завжди повертається в батьківську домівку на Іршавщину. Бо тут пройшло босоноге дитинство, тут доля звела його з талановитим земляком-письменником Іваном Петровцієм, з яким разом створили «Пісню про Осій».
Вона вже давно стала не тільки гімном рідного села, а й усього Закарпаття, звучить майже завжди на виступах отамана Карпат (так назвали журналісти І. Поповича). «Саме завдяки їй про мій Осій знають практично на всіх континентах», – каже Іван Дмитрович. А побував він у багатьох країнах – Чехії, Словаччині, Угорщині, Польщі, Канаді, США, Швейцарії, Японії, Австралії… І співав здебільшого перед нашими співвітчизниками, українською діаспорою. То були дуже приємні й теплі зустрічі, глядачі підспівували разом із артистом. У розмові з ними після концерту відчувалося, що сумують за рідним краєм, сім’єю, рідними, знайомими, мріють повернутися назад. І змушені були виїхати не з великих гараздів. Заробітчанами стали колишні вчителі, медики, інженери, можна зустріти там і відомих художників, співаків. І що приємно – на концерти приходить не лише старше покоління, а й молодь – загалом від трьох до дев’яноста років.
І майже після кожного такого турне І. Попович приїжджає в рідне село. Усе відбувається майже так, як у пісні Анатолія Драгомирецького, яку виконує Іван Дмитрович: «Рідна земле моя, із твого джерела я напився краси і земного тепла, і цю повінь краси людям я роздаю, знали щоб на землі Верховину мою. Де в цимбали свої сонце радісно б’є, едельвейсом цвіте Закарпаття моє».
Не віриться, що Івану Поповичу 22 квітня виповнюється сімдесят. Такий же стрункий, життєрадісний, з приязною усмішкою на вустах. Любов до народної мелодії передалася йому в спадок від діда – першого осійського скрипаля. Артист гордиться тим, що продовжує славні традиції родини. У своєму репертуарі орієнтується на те, що співали наші батьки й діди, намагається торкнутися глибинних джерел народної творчості.
Напевно, бажання осмислити природу фольклору й привело його до Хустського культосвітнього училища, де одразу запримітили його дзвінкий голос. А ще мав великий потяг до музики, вступив у Дрогобицький педінститут. Небавом він скаже: «Можливо, я став би непоганим учителем музики в якомусь селі чи районному містечку. Та кортіло спробувати себе на сцені. Тому коли трапилася нагода перевестися до Львівської державної консерваторії імені Миколи Лисенка, довго не роздумував – одразу подав документи».
Хтось би на його місці гриз граніт науки, намагався бути зразковим студентом. А Іван Попович мав потребу в пісні. Отож навчання на диригентському відділенні поєднував із роботою в клубі вишу, став художнім керівником студентського ансамблю пісні й танцю «Черемош». Із притаманною йому наполегливістю обробляв народні пісні для хору, оркестру, народних інструментів та танцювальної групи.
Про Поповича заговорили не тільки спеціалісти, а й ті, хто залюбки слухав його пісні – на сцені, по радіо або просто в купе поїзда чи місцях масового дозвілля. Тим часом гастролі по Україні, колишньому Союзу та за кордоном додавали йому впевненості у своїх творчих силах.
У1973 році молодий співак виступив на всесвітньому фестивалі молоді й студентів у Берліні. Про ті часи Іван згадує залюбки: «Це справді був мій перший успіх, неабияке визнання. 120 юнаків і дівчат брали участь у конкурсі фольклорної пісні. Я хвилювався, звичайно, серйозне випробування випало «необстріляному» студенту. Треба було пройти три тури, значить, є можливість показати все, що вмію». І тільки оголосили його вихід, а оркестр заграв мелодію рідного краю, щезло хвилювання і прийшло натхнення, коли заспівав «Вівці мої, вівці», «Сонце низенько», «Моя мила задрімала».
Деб’ют виявився вдалим. І. Поповича відзначили золотою медаллю та дипломом лауреата фестивалю. Як переможець він виступив у заключному концерті, а в молодіжному центрі Берліна звітував як композитор. У захопленні від виступу, Анжела Девіс подарувала йому червону гвоздику.
Повернувся додому в піднесеному настрої. Тріумф спонукав його до нових творчих пошуків. При Львівській обласній філармонії організував вокально-інструментальний ансамбль «Ровесник». У ті часи колектив був досить популярний. Співака записували на радіо й телебачення, запрошували в різні міста та села України, брали інтерв’ю.
«Щоб мати особисте творче обличчя, – усміхається тепер Іван Попович, – треба співати не так, як інші. Кожна пісня повинна приносити людям радість і душевне задоволення. Необхідно, щоб її підхоплювали слухачі й виконували разом із тобою». На багатьох концертах так і є.
1979-го разом із Русланом Іщуком створили в Ужгороді вокально-інструментальний ансамбль «Закарпаття». У 1982 – 1987 роках працював у Київському державному мюзик-холі. А в 1987-му став солістом Театру естради. Саме на цей час припадає пік його популярності – майже щодня в ефірі були його пісні «Карпатське весілля», «Василина», «Розлук не буде».
У 1990 році прийшло офіційне визнання – Поповичу присвоїли звання народного артиста України. Де б він не співав – на спортмайданчику, на сцені районного Будинку культури чи в палаці «Україна», – всюди зачаровує слухача неповторним голосом.
А хіба можна забути виступ на міжнародному телеконкурсі «Радуга»? Весь світ облетіли музичні стрічки «Закарпаття моє», «Стартуємо піснею», «Побрехеньки дядька Ничипора», відеофільми «Співає Іван Попович», «Автограф» тощо, популярними стали його численні пісні. Уже десятиліття співпрацює з поетами Анатолієм Драгомирецьким, Петром Слободянуком, Вадимом Крищенком, Богданом Грицаком, Левком Цимбалюком, Василем Кузаном.
Іван Попович брав участь у ХХІІ огляді народних пісень «Співи мого краю» в Бардієві та фестивалі українців «Роде наш красний» Союзу русинів-українців Словаччини в Гуменному. Часто виступає в Ужгороді, Мукачеві, Виноградові, Хусті, Сваляві та інших населених пунктах краю. А ще кілька років тому він став організатором проведення всеукраїнського фестивалю «Іван Попович збирає таланти». Торік його обрали президентом громадської організації «Світове об’єднання українських митців».
«Наша українська народна пісня останнім часом почала занепадати, – продовжує розмову Іван Дмитрович. – А саме в ній увінчано мораль і звичаї, мужність і звитягу, сльози наречених і матерів. Хтось із мудрих сказав, що з пісень можна довідатися про людську душу в її найтонших переживаннях, настроях, емоційних сплесках… Пісні немовби промовляють, що народ, який співає їх і здатний на високе мистецтво, нічим не гірший від інших. І ніхто не має права не поважати його, не рахуватися з ним». Справжні пісні не втрачають свого значення з часом, зі зміною епох та ідеологій. Воістину, все плине, але вічними є правда, любов і краса, що стали духовною основою народної пісенності.
– Куди б мене не носило по світу, завжди тягне в рідне село, – зізнається І. Попович, – Люблю дивитися схід сонця, подихати свіжим повітрям, випити джерельної води. А ще – пройтися босоніж по вранішній росі. Це справжній райський край! Восени гупають в отаву запашні груші та яблука, чути аромат винограду.
Люблять навідатися на чоловікову вітцизнину і дружина Марічка та дочка Соломійка, яка за освітою юрист. Є вже в Івана Дмитровича й зять, який працює фотохудожником. Та найбільше задоволення має від золотих онуків – Софійки й Іванка. Хіба є ще більша радість, ніж побавитися з ними, особливо тепер, у цю весняну пору, коли осійські пагорби, які так гарно описав Федір Потушняк, буяють у молочному цвіті.
Із ювілеєм вас, Іване Дмитровичу!
Василь ШКІРЯ, газета "Новини Закарпаття"