Лікар розповів про життя напередодні професійного свята.
Цієї неділі, 19 червня, в Україні відзначатиметься День медичного працівника. З цієї нагоди ми вирішили поговорити з головним лікарем Ужгородської центральної міської клінічної лікарні.
Про головний медичний заклад Ужгорода, нинішній стан медицини в обласному центрі, його перспективи і проблеми, будні і відпочинок лікарів – пряма мова справжнього професіонала, хірурга вищої категорії, людини, яка власноруч врятувала тисячі людських життів, Івана Ілліча Кураха.
– Останнім часом Ужгородська міська лікарня змінюється просто на очах. Проводяться ремонти в багатьох відділеннях, встановлено новий ліфт…
– Так, ми намагаємося по можливості приводити заклад до ладу. Останнім часом зроблено якісні ремонти в хірургічному, неврологічному відділеннях. Зараз власними силами ремонтуємо неврологічне відділення. Працюватимемо поетапно і далі, адже уваги (і поваги!) заслуговують усі структурні одиниці лікарні і всі хворі, які в них перебувають. Тому зупинятись не можемо, незважаючи на проблеми.
Ви, до речі, згадали про ліфт. Це якраз одна з проблем, адже він встановлений ніби новий, але ненадійний – занадто часто ламається. Чесно кажучи, якби знали наперед, що техніка настільки «примхлива», то краще б ремонтували і підтримували старий. Вже звертаємося до підрядників, «Ужгородліфту» – проблему треба вирішувати кардинально і негайно. Це ж не просто якась комунальна чи адміністративна будівля – у нас хворим людям доводиться щоденно долати туди-сюди багато поверхів, багатьом пішки це робити вкрай важко, навіть заборонено. Ще більша небезпека може виникнути, якщо хворий застрягне в самому ліфті і не зможе отримати вчасно допомогу.
– А яке відділення в найближчих планах?
– Чесно кажучи, зараз найбільша проблема – з терапевтичним. Що зможемо, будемо робити самі, але за кошторисом потрібно близько 2 млн 400 тис. Тому шукатимемо спонсорів – так залишати не можна. Не секрет, що в терапевтичному своя специфіка, тут близько 30% – хворі соціально незабезпечені, інколи вкрай запущені, отже сил для наведення порядку доводиться витрачати чимало.
– Як вам вдається проводити стільки робіт? Економічну ситуацію в країні і області сприятливою не назвеш…
– Останні роки, треба відзначити, склалися нормальні стосунки з міською владою, принаймні бачимо, що є розуміння важливості медичної сфери та її підтримки. Щастило також знайти допомогу з боку закордонних інвесторів і благодійників – нам чимало допомагали з Данії, Великобританії, Франції. Але зараз дещо важче – фокус уваги до України змістився в бік Сходу – туди, де триває війна. Тому коли є якась, наприклад, можливість поставити нове обладнання, то в першу чергу спрямовують саме туди. Війна взагалі багато що змінила, навіть у світогляді людей…
– УЦМКЛ знаходиться на балансі Ужгорода, проте у вас лікуються чимало пацієнтів з інших населених пунктів і навіть районів. Це якось неправильно, так?
– Так, абсолютно. Зараз ми отримали з міського бюджету 1,5 млн грн, і це дійсно «мізер». Міська влада пішла назустріч, виділяє ще приблизно 800 тисяч. Але у нас лише на кисень, препарати для наркозу, необхідні знеболюючі наркотичні засоби витрачається мінімум 400-500 тисяч, адже для багатьох хворих це єдина можливість жити без жахливого болю. Реально для нормальної роботи потрібно близько 6 млн гривень, саме стільки ми й просимо. Адже до нас поступають різні хворі, в тому числі в важкому стані, із вкрай запущеними хворобами. В умовах, коли медичні препарати подорожчали, багато хто просто не в змозі їх придбати.
За логікою, оскільки ми лікуємо всіх, хто до нас звертається, в тому числі хворих з найближчих районів (адже ми – ургентна лікарня), то певні фінансові зобов’язання мали би брати на себе і ці адміністративні одиниці. Тут нема якогось «ужгородського шовінізму» – за нинішньої системи райони отримують кошти на медицину, виходячи з кількості населення.
Але ж не всюди є належні умови для якісного лікування. Розумієте, я сам починав працювати хірургом у районі, і знаю, що лікар на місці – це і лабораторія, і рентген, і УЗД – обладнання, кабінети, препарати, витратні матеріали. Але на нормальне оснащення всіх грошей просто нема. При тому, що в багатьох випадках правильна, якісно надана допомога потрібна саме в перші годину-дві.
Свого часу один з меценатів, з яким ми співпрацювали по лінії Ротарі-клубу, англієць Браян Ерлі, вивчаючи стан медичної допомоги, щиро дивувався: «У вас за кожним рогом маленький медичний заклад, і всюди абсолютна злиденність»…
Найкращим виходом з такої ситуації була б організація на базі УЦМКЛ загальної лікарні швидкої допомоги, яка б обслуговувала Ужгородський, Перечинський і Великоберезнянський райони. Важливо тільки якісно організувати доставку хворих з цих територій. І відповідно спрямовувати кошти раціонально. За принципом «скільки людей вилікував – стільки й профінансовано». Це в будь-якому разі покращить ситуацію для всіх – і медичних працівників, і пацієнтів.
А зараз, незалежно від місця лікування, жоден район не віддасть ані копійки.
– Я вірно зрозумів, що у випадку такого укрупнення вигідніше було б запровадити достатньо транспорту, навіть санітарну авіацію, ніж зараз утримувати малоефективну структуру і не укомплектований персонал?
– Саме так. Треба також враховувати, що наша лікарня є клінічною базою Ужгородського університету. Це величезний науковий потенціал і надія для хворих. У нас працюють чудові лікарі вищого класу, наприклад професори Шутєв, Фатула, Пацкань та інші. Серед них є й мої вчителі і наставники. Є прекрасні хірурги, спеціалісти інших профілів.
– Колись чув думку, що міська лікарня займає занадто великий комплекс, і було багато бажаючих «оптимізувати» заклад, якось стиснути. Можливо, з метою «прихватизувати» приміщення і територію, що звільняться…
– Це було б просто злочином. Треба використовувати комплекс, завантажувати його апаратурою, ліжками, хворими… Виводити на вищій рівень, а не намагатися «роздерибанити».
– Ви згадали про те, що очолювана Вами лікарня є науковою клінічною базою УжНУ. Цікаво, чи багато молоді, яка отримала якісну медичну освіту, залишається працювати на Закарпатті? Чи все ж таки намагаються виїхати за кордон?
– На жаль, буває по-різному. Загалом настрої такі, що більшість спеціалістів хотіли б залишатися на Батьківщині, працювати вдома. Але через нинішню скрутну економічну ситуацію бачимо: кожного року 3-4 справді хороші лікарі виїжджають за кордон. Дивуватися тут нічому, і засуджувати важко: в Європі їм пропонують не 60-70 євро зарплати на місяць, а 600-1000. Забезпечують житлом, створюють умови для дітей, допомагають працевлаштувати родину. Там лікар просто спокійно і впевнено працює: не турбується про ліки, препарати, витратні матеріали тощо.
Тому задля збереження поки що високого потенціалу нашої медицини треба вдома створювати належні умови, щоб було менше спокус виїжджати.
– Свого часу чув плітки, що, оскільки зарплатня лікарів і молодшого персоналу залежить від кількості зайнятих ліжко-місць, часто йдуть на фальсифікації – приписують неіснуючих пацієнтів, заводять «липові» історії хвороб…
– У нас постійно проходять відповідні перевірки. Тому навіть заведено такий порядок: якщо зареєстрований хворий повідомляє, що може і хоче тимчасово піти, наприклад, переночувати додому, він має написати і підписати відповідну заяву. Тому скажу так – чуток може бути багато, але не варто їм вірити.
Додам тільки, що у нас ургентна лікарня, тому ми маємо завжди мати певну кількість вільних ліжок. Але самі розумієте, ми тут не байдикуємо.
– Зараз багато обговорень щодо закону про дерегуляцію ринку імпортних медичних препаратів в Україні. Як, на Вашу думку, така лібералізація вплине на ситуацію? З одного боку це мало би здешевити ліки, з другого – існує небезпека, що нам будуть завозити без сертифікації сумнівні, прострочені, неякісні препарати. Отже лібералізація – це добре чи погано?
– Це дуже добре. У нас на багато найнеобхідніших препаратів ціни непідйомні. Коли людина потрапляє, наприклад, в онкологію чи кардіохірургію, то часом змушені витрачати величезні суми щодня на підтримання. Багато хто їздить в Угорщину, Німеччину, Італію – бо там є можливість придбати необхідне значно дешевше. Спрощення ліцензування обов’язково вплине на ціноутворення, до того ж у людей (і лікарів теж!) з’явиться більше вибору між різними препаратами.
– Чи не виникне небезпека того, що нам будуть завозити непотріб?
– Я вважаю, що цього не буде. Звісно, потрібно завжди слідкувати за датою виготовлення і терміном придатності. Щодо фальсифікату – звісно, це має контролюватися. Але я впевнений, що європейські офіційні виробники не дозволять собі постачати нам неякісні медикаменти.
– Ваш погляд на перспективи розвитку системи охорони здоров’я – страхову, приватну медицину?
– Страхова медицина має впроваджуватися обов’язково! Здається, з країн колишнього СРСР лише у нас вона ось в такому початковому стані, лише на рівні декларацій. Кожна Верховна Рада обіцяє впровадити, декларують, що ось-ось… А в результаті – жодних вагомих зрушень.
– Але ж був досвід при Укрзалізниці…
– Так, причому він виявився цілком вдалим і гідним розповсюдження. Але це ініціатива конкретного відомства, а не загальнодержавна програма. Страхова медицина – найоптимальніший варіант.
– А приватна?
– Це теж має бути, безумовно. Але приватних закладів мало, причому їх і не може бути багато – це дуже важко впровадити і організувати в технічному плані.
– В таких умовах українці часто вдаються до самолікування…
– Це насправді велика проблема. І велика загроза для самих людей. Багато хто, відчувши хворобу, не поспішає до медзакладів, починають самі якось лікуватися, питати порад у сусідів, знайомих… І в результаті до нас потрапляють вже в останній момент, коли виправити щось важко. Особливо це стосується онкозахворювань, де успіх лікування напряму залежить від часу виявлення хвороби.
– А як же пересічному громадянину відчути цю грань між легким нездужанням і серйозною хворобою, коли треба бігти до лікарні?
– Найкраще – у нас має бути розвинена сімейна медицина. У кожного має бути порядний, грамотний, добросовісний і головне – не черствий сімейний лікар. І у хворого має бути право вибору лікаря – того, кому він довіряє, впізнає, має контакт, з ким почуває себе комфортно. Щоб можна було будь-коли подзвонити, порадитися, бути впевненим, що допомога надійде. Навіть у незначних на перший погляд випадках і за легких симптомів. Є чимало хвороб, що починаються нібито з дрібниць. На цьому етапі і має надійти кваліфікована порада сімейного лікаря.
А самолікування я визнаю хіба на рівні оздоровлення, фізкультури, здорового спомобу життя.
– Якщо вже говоримо про сімейну медицину – на якому етапі вона в Ужгороді?
– Спочатку ця тема була дуже популярна, з’явилося чимало ентузіастів, почала створюватися структура, спеціалізовані курси для лікарів. Але зараз склалося враження, що цей рух якось призупинився, перестав розвиватися. На превеликий жаль. Чому так – мені наразі сказати важко. Можливо, не вистачило кадрів? Адже ця робота вимагає від лікаря в першу чергу неабияких особистих якостей і рис характеру: сімейний лікар має бути дуже чуйним, нечерствим і при цьому – надзвичайно грамотним, навіть з розвиненою інтуїцією. І все ж на перше місце я б поставив саме уважність і чуйність. Адже якщо сімейний лікар лише раз скомпрометує себе неграмотністю або хамством, то він і сам може залишитися без роботи, і правильну ідею дискредитує.
До речі, щодо маленьких дітей, то я вважаю, що потрібна окрема спеціалізована педіатрична служба, паралельно з сімейною медициною. Адже в роботі з найменшими пацієнтами багато своєї специфіки. До суміщення педіатрії і «дорослого» напрямку ми, на мою думку, не дуже готові.
– Яку групу хвороб можна, на Вашу думку, назвати найбільшою «карою сучасності», принаймні для Ужгорода і Закарпаття?
– На жаль, дуже молодіє рак, кількість онкохворих помітно збільшується. Це величезна проблема. Також варто відзначити серцеві патології, інсульти.
– Ще недвозначна тема – медицина й Інтернет. Пригадую, що коли на наших теренах лише з’явилася Всесвітня Мережа, серед медиків вона викликала справжній ажіотаж, багато лікарів годинами сиділи в Інтернеті. Тепер доступ в мережу є у всіх, і медики жаліються, що від цього мають чимало проблем: пацієнти самі ставлять собі діагнози «по доктору Хаусу» і переконати їх вкрай важко…
– Скажу як хірург-практик. У роботі інколи зустрічаються дуже складні і заплутані випадки, патології. І часто спасінням є те, що в Інтернеті можна знайти докладні описи і записи операцій, відгуки лікарів та пацієнтів. Переглянеш – і йдеш на операцію підготовлений, враховуєш чужий досвід.
Але це – для спеціалістів. У використанні пересічних громадян «медичний Інтернет», м’яко кажучи, насторожує. І справа не тільки в тому, що хворі втручаються в лікування. Коли людина читає опис якоїсь хвороби, дізнається про ті чи інші симптоми – дуже часто починає «знаходити» їх у себе. І нібито виявляють те, чого насправді нема. А якщо ще й лікувати себе від цього всього починають, то це взагалі набуває рис самознищення.
– Іване Іллічу, багато хто з колег розповідав мені, що Ви буквально днюєте і ночуєте в лікарні, навіть по вихідних. Ви – лікар-операціонист, адміністратор, ще й політик…
– Так, я останні шість скликань є депутатом облради. Але ніколи не позиціонував і не відчував себе політиком, на цьому я наголошую завжди. Проте саме у депутата є додаткові можливості щось «вибити» для медицини, для лікарні. Саме через це доводиться отаким чином впливати на владу.
Звісно, керування лікарнею забирає чимало часу, але я в першу чергу – хірург, і як би там не було, облишити практику просто не можу. Я вже з самого ранку в операційній – і відкрию таємницю: це найкращий час для операцій. Саме зранку лікар найбільш уважний, акуратний. Коли на початку дня зробив вдалу операцію, врятував людині життя – потім цілий день відчуваєш справжнє піднесення, можеш гори звернути.
– Але як Ви відпочиваєте при такому графіку? Що для Вас справжній відпочинок?
– Взимку – це в першу чергу лижі. Я щасливий, що наш край надає стільки можливостей для прихильників цього виду спорту.
А влітку – дуже люблю плавати. Найбільше – в Радванському кар’єрі. Це, вважаю, найкраще місце з тих, що є поблизу, намагаюся кожного вечора туди приїхати. Краще за плавання – спорту й відпочинку немає. Взимку їздимо з колегами в закриті басейни, але влітку краще все ж на природі.
– Вас не лякають чутки про сумнівну якість води?
– Ні, абсолютно. Впевнений, що будь-які аналізи там будуть не гіршими, а може й кращими, ніж води з Ужа. Інша справа – відсутність інфраструктури. Якби туди була прокладена нормальна дорога, були облаштовані місця для паркінгу, для відпочинку, їздив би хоч якийсь автобус, якби працював пункт рятувальників – кар’єру б ціни не було.
– У житті трапляються ситуації, про які ми кажемо: «Це я запам’ятаю на все життя». У Вас є такі випадки, можете розповісти?
– (Важко зітхає) З моєю професією це неминуче. Але я не хотів би їх озвучувати, зрозумійте вірно. Ми щодня боремося за чиєсь життя. І коли щось не вдається, ти довго не знаходиш собі місця. Коли втрачаєш людину, навіть стовідсоткова впевненість у тому, що зробив все що міг – не втішає. Після цього треба зробити п’ять, шість, вісім вдалих операцій, щоб відновитися в моральному плані. З будь-якої ситуації робиш висновки, які враховуєш у майбутньому, переживаєш. Тому я не буду зараз про все згадувати…
– Що головне в професії лікаря?
– Щоб він не був черствим, байдужим. Вкрай важлива якість – уважність, потяг до розвитку, нових знань. Лікар не має виявляти великий гонор, зверхність. До нас потрапляють люди з проблемами, і вони потребують уваги і турботи. Завжди говорю колегам: яким би важким не було чергування, яким би не був втомленим лікар – завжди треба приймати хворого з душею, як рідного…
– Щиро дякую за розмову і вітаю Вас і весь колектив лікарні з Днем медичного працівника!
Розмовляв Костянтин Черкай, "Корзо. ньюз"