Але навіть у найкращі часи часто ми знаємо тільки про тих, хто її творить. І дуже мало – про те середовище, в якому вона народжується. Цим інтимним середовищем для письменника є його родина. Сьогодні мова про Марію Іванівну – дружину нашого відомого прозаїка Івана Чендея, котра нещодавно відійшла у вічність. Розмовляємо про її долю з дочкою Марійкою.
Народився на перше копаня картоплі, на друге…У долі Чендеїв поєдналися долинянські та гірські характери. Про Дубове ми знаємо трохи більше, а якою була родина твоєї матері?
– Мамина родина дуже гарно батька сприйняла. Моя бабуся по матері була безмежно доброю. А батько не розумів, як то можна зробити гостину на п’ятдесят чоловік, а на ранок нічого в хаті не мати, був верховинської вдачі, ощадливої. А мамин тато – волелюбної, аби лишень поспівати «Через річеньку, через болото...»
Зате татова родина спочатку добре сприйняла звістку про одруження, а потім пішла «в штики». Адже одні були греко-католиками, інші – твердими православними.
То мій дід по батькові навіть скомандував – ніхто на свальбу не піде! Але потім усе ж таки всі перемирилися. В нашій ужгородській хаті опісля побувало чи не пів-Дубового.
І от 4 серпня вони одружилися, а 22-го в мами день народження. Тато, як звичайно, пішов на роботу. Це для молодої дружини було шоком: як він міг забути про такий день? Хоча потім зрозуміла, що в його родині дні народження всерйоз не сприймалися. Там так і казали – народився на перше копаня картоплі, на друге копаня… І дітей у родині було дев’ятеро. Тож такими датами в сім’ї особливо не переймалися. Але того дня, коли тато повернувся додому, мама впала в істерику.
От тобі й два менталітети.
Проте просвітянські настрої батька Марії Іванівни, мабуть, мали зблизити його із зятем?
– Так, Іван Пекар був організатором осередку «Просвіти» в селі Чинадійово на Мукачівщині. Мама народилася третьою, після брата Юрка та сестри Анни. Потім – молодший брат Іван. А ще її батько був знаним на всі околиці майстром – зводив дахи на хатах. Став прообразом майстра Івана в, може, одному з найліричніших творів І. Чендея «Іванові журавлі». У щоденниках тато згадує про виняткову чесність батьків його дружини: придбавши землю ще до війни, за обов’язок вважали виплатити й тоді, коли її радянська влада забрала в колгосп і вона їм не належала. Училася мама в горожанській школі, згодом в учительському інституті в Мукачеві (щось на зразок сучасного педучилища). А вже аж по одруженню з батьком, народивши первістка, поїхала в Черкаси, аби продовжити освіту в педінституті.
Вступила на заочне відділення української філології. До речі, там її викладачем був Г. Аврахов, який виявляв до мами неабияку прихильність, через неї згодом познайомився з ним і батько. Листування їхнє промовисте (з того, що я колись читала, зрозуміло: батько навіть ревнував маму до Аврахова, її це дуже потішало).
Мама згадувала, як однокурсники називали її бандерівкою, як ніхто спочатку не хотів сідати з нею за парту, бо почули, що вона західнячка. Згодом, закінчивши педінститут, працювала в ужгородській школі з угорською мовою навчання (викладала російську мову та літературу, бо української там тоді не вивчали).
учні тулилися до неї, усвідомлюючи плинність часу...То педагогіка – це у вас родинне?
– Саме робота в школі згодом (коли Івана Чендея на майже десятиліття було вилучено з літпроцесу) дала можливість вижити сім’ї. Працювала у дві зміни, набирала годин по-максимуму, утримувала родину. Я пам’ятаю, що мами майже ніколи не було вдома, а коли й була, то перевіряла зошити та готувалася до уроків. На одній зі світлин – мама та її колишні учні. З ними цієї весни зустрілася востаннє, відзначаючи 50-ліття випуску. Подія була на диво зворушливою. Її діти (яким за 60!) тулилися до неї, крадькома витирали сльози, певно, усвідомлюючи незворотність, плинність часу...
А як ставилася твоя мама до перипетій, які супроводжували їхнє життя?
– Вона жодного разу не дорікнула батькові за необачність, хоч розуміла, що участю в передачі за кордон рукопису Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація» прирік себе й родину на пильну увагу органів, а книгою «Березневий сніг» остаточно викинув себе з «усіх тодішніх усюд». Знаю й про таке, що, втомившися бачити відчай і біль чоловіка від «непотрібності літератури», мама написала листа тодішньому головному ідеологові Маланчуку, сама повезла його в Київ і якимось дивом через спільну знайому Маланчукової дружини передала лист адресатові. Змісту не знаю, але там була фраза на кшталт: «Якщо Чендея ховають заживо як письменника, якщо йому нема чого писати в сподіваннях на те, що його твори будуть надруковані, то хай йому про це у спілці повідомлять, він піде працювати на завод, у колгосп чи на виробництво...». І після цього ніби крига почала потихеньку скресати.
«Коли казали, що я балувана, в мене навіть думки не було, що балувана мамою»Якими були роки мами без батька?
– Собою вона дуже мало переймалася. В такому віці десь якась образа в людини з’являється, що життя минуло, що замало відпочивала, мало поїздила. Взагалі про такі речі не говорила. Та й мені казала, що маю приймати життя та людей такими, якими вони є. Вважаю, що в неї була дуже гарна старість. А ще вміла доводити до пуття те, що в неї було заплановано. Більше того, треба було все кидати й допомагати їй у цьому. Але тепер я розумію – вона просто боялася, що не встигне.
Від кого ти отримувала більше уваги – від батька чи від матері?
– Мама в мене була дуже критична, далеко не ніжна. В тому смислі, що вона ніколи з нами не сюсюкалася, на кшталт – «ти моє сонечко, моя зіронько». Щоб вона нас із братом похвалила, годі було дочекатися. От якщо промовчала, то ми знали, що все добре.
Всю ніжність отримувала від батька, це було суцільне тепло, я просто розчинялася в ньому. Коли родичі казали, що я балувана, в мене навіть думки не виникало, що балувана мамою. Батько був моїм всепрощаючим серцем, а мама – недремним оком. Якщо вона щось просила, це звучало як наказ. Вона могла винести нам весь мозок – ви маєте, наприклад, оцю книжку віднести тій і тій людині.
Якось сталося таке, що я – єдиний раз у житті, до речі, – прогуляла уроки. Справа в тому, що ми в джинсах прийшли до школи й нас виставили за двері. Були такі модні віяння в той час. Але ми додому не повернулися. Всі джинсовики дружно пішли в кіно. Тоді не було мобільників, та й наша класна не особливо знала про цей інцидент, тож ніби й не треба було аж так хвилюватися. Але я ввечері довго мордувалася через це. Поки мамі усе ж не зізналася, не могла заснути спокійно. Для мене справді завжди важливою була її думка.
Як розподілялися обов’язки у вашій родині?
– Мама ніколи не дорікала батькові, коли було скрутно. Це вже потім він видав кілька книжок, і за ці гроші можна було будувати хату. Мені здається, багато що від жінки в хаті залежить. Коли тепло вдома, теплом треба ділитися. Всі наші родичі говорили одне й те ж саме: «Коли б до вас не прийшов, ви не виявляли найменшого невдоволення, що ти порушив звичний ритм чийогось життя. У вас завжди було добре й затишно».
Натомість мама говорила: «Твого отця нигда не цікавило, чи маю щось покласти на стіл, всі продукти я купувала сама». Але в батька було таке уявлення про життя, що в родині жінка має про все дбати. І вона з ним ніколи не сварилася через якісь побутові моменти.
Були роки, коли працювала тільки мама. Роботі вона віддавалася повністю. Деколи я лежала в сусідній кімнаті, й шелест зошитів заважав мені заснути. Це я завжди згадую, коли перевіряю зошити. І думаю: якби мене так діти любили, як її! Що робити, щоб стати такою, як вона? Вона чужим дітям давала навіть більше, ніж нам. Але в цьому був і деякий позитив. Бо нотацій уже не мала сил читати нам. Тільки коли вийшла на пенсію, зосередилася на мені. І тут я вже заздрила тим, у кого батьки на роботі.
«тут Чендей біля мене сидить...»Не в усіх письменницьких родинах написане одразу довіряють дружині. Як було у вас?
– Мама завжди була першою читачкою батькових творів. І він цінував її думку. А стосовно повісті «Іван», можна вважати маму ініціатором її написання. Сталося це так. Одного разу до нас завітала вчителька з рідного батькові Дубового. Тато був зайнятий якоюсь статтею, тож сидів і працював, а мама спілкувалася з тією жінкою, розпитувала про те-се... От землячка й розповіла про сільського активіста, який був аморальним покручем тієї системи. І про те, як він у Великодну п’ятницю пік сало на багатті – із цвинтарних хрестів, до речі, теж. Вражена цим, мама завела дубівчанку в батькову робітню й попросила розповісти все ще раз, вочевидь, розуміючи, що це мусить стати літературним матеріалом. Коли прочитала рукопис повісті «Іван», пророче попередила: «Будуть бити...». «Нехай б’ють, лише хай друкують!» – такою була відповідь батька. Певно, не усвідомлював ще тоді, як вони вміли «бити»...
А потім були роки, трагедії яких важко уявити – не те, що пережити. Чого варта тільки смерть старшого сина Мирослава (20-річного красеня, танцюриста, спортсмена, маминої надії).
А як ти відчувала присутність батька та матері у своєму житті?
– Батько щедро любив та ненавидів, впадав у крайнощі. А в неї все було наповнено рівним змістом. В останній рік я вже бачила, що вона йде від нас... Але навколо неї, як і раніше, були газети, книжки, окуляри двох типів, ручка та олівець.
Бувало, кажу їй: «Мамо, що будете їсти?». А вона відмахувалася: «Ти лем їсти та їсти. На лем, подивися, яка цікава стаття вийшла, почитай». Але останніми днями часто бачила померлих. Якось нам каже: «Тут був Шепа…». А він давно помер, колись дуже нашій родині допомагав. Брата свого покійного теж бачила. Ми злякалися, що вона марить. Але насправді її мозок до останнього працював на всі сто відсотків. За два тижні до смерті я сиділа біля неї з диктофоном, вона розказувала про родичів, і її характеристики були дуже точні та влучні.
А одного разу я сіла біля неї на ліжку. Вона дивиться на мене й таким напівзмовницьким голосом каже: «Марічко, тут Чендей біля мене сидить». Вона одразу прочитала мої думки і сказала: «Не переживай, у мене з головою все нормально». Мама все життя батька Чендеєм називала. Бо ж у нас повна хата Іванів та Марій, інакше не зрозумієш, про кого йде мова.
У свій останній день почекала, поки всі поприходимо з роботи. Ще спитала, котра година. Так, ніби й час передбачила. І спокійно відійшла.
Мене, натомість, дуже берегла в останні свої дні. Про жодні там заповіти та про смерть не говорила, про це перемовлялася з чоловіком, дочкою. Попросила їх – не кладіть мені в домовину ніяких іконок, вервичок. Витягла з якогось сховку два маленькі недопалки свічок. Це, виявляється, були їхні з татом вінчальні свічки. «Аби-м там його легше найшла», – пояснила...
P. S. У травні Івану Чендею виповнилося б 95. Тож розповідь про нього – ще попереду.
Мар’яна НЕЙМЕТІ, газета
"Новини Закарпаття"