Він не став дисидентом, хоча де-факто ним був. Не був поскрибованим, як Августин Волошин, Іван Маргітич, Андрій Патрус-Карпатський, Іван Ірлявський, Теодор Ромжа, хоча доля на десятиліття «щедро» вділила йому жорстоке цькування, чиновницьке приниження, підступне знеславлення й замовчування і як наслідок – пекучу безпросвітну самотину… А як все гарно починалося! Михайло Чендей повернувся до високогірного закарпатського села Дубового після першої світової й кількарічного російського полону.
Привіз кілька книжечок й довгими зимовими вечорами почав розповідати сусідам, що свої то за горами – не чужі… то брати наші, а прогресивні ідеї панславізму невдовзі опанують Європою, московська православна віра – єдино канонічна, то є третій Рим, а четвертому – не бути!, тож мусимо чинити опір мадяризації й прагнути возз’єднання з великою Росією. Малий Іванко слухав ті батькові оповіді й щиро вірив, що скоро прийдуть в дорогих обладунках казкові герої й визволять Карпати від гніту й майже тисячолітньої неволі. І вони прийшли! У кирзаках і фуфайках, галіфе і вушанках – різали курей і свиней, били бочки вина, пили невтримно й тут же, за столом, мочилися під себе, мацали дівчат, крутили самокрутки й пахкали в обличчя подивованим закарпатцям: визволителі прийшли, стеліть скатертини, несіть усе найкраще, що є в хаті! То був перший удар по москвофільству Михайла Чендея.
Але хай, хлопці молоді й гарячі, от вкорениться нова радянська влада, приїдуть досвідчені кадри, інтелігенція… І вони приїхали! У чудернацьких галіфе, лакованих чоботах, портупеях, довгих плащах і кашкетах, фуфайках, кирзаках, валянках, з дерев’яними валізами... Їх галасливі дружини в’язали голубці нитками й дефілювали вулицями в пенюарах, яких до цього ніколи не бачили. Причім неодмінно зверхньо підкреслювали: «Ми прінєслі вам вєлікую рускую культуру!». Закарпатці мудро мовчали… Нові окупанти швидко вичистили край від «бандьоровцев» та карпатських січовиків – кого до Сибіру, а кого – під стінку… Совіти довершили розпочате мадярськими фашистами нищення української за духом закарпатської інтелігенції. Після погрому Карпатської України у 1939 році мадяри без суду й слідства замучили та розстріляли понад 27 тисяч національно свідомих українців, найперш стійких носіїв українського духу – інтелігенцію.
На зміну гортіївському режиму прийшов не менш кровожерний радянський з передовим загоном енкаведистів. Утікачі через гори в СССР отримали «притулок» в концтаборах – понад 130 тисяч біженців з поруйнованої Карпатської України опинилися в ГУЛАГу, з них 55 тисяч – розстріляно негайно! 1933-1945 роки – найчорніші в історії Срібної Землі: мадярськими й російськими фашистами (ментально порідненими) знищено понад 30 відсотків закарпатських українців (за дослідженнями Олекси Мишанича). Земляче юний Срібної Землі – Прийшла пора жорстока і кривава… Молодий поет Іван Ірлявський передчував пору жорстоку і криваву – прийняв мученицьку смерть за волю України. Чи був це другий удар по москвофільству задурманених російською пропагандою закарпатців, а найперше Михайла Чендея?
Гадаю, що злам у свідомості селянина з Дубового відбувся, однак документальних свічень не маємо… Іван Чендей недвозначно окреслив свої творчі й життєві орієнтири самою назвою першої книги – «Чайки летять на Схід», а роман «Птахи полишають гнізда» приніс йому всеукраїнську й всесоюзну славу. Став відомим українським радянським письменником, головою обласної спілки, членом керівної на той час партії, виступав на пленумах, конференціях, з’їздах. І тут – «Березневий сніг» – як сніг на голову, повість «Іван»… Добре змащена й завжди готова до пекельної роботи репресивна машина увімкнула свої костедробильні механізми й умить затягнула у немилосердні жорна знаменитого сина зачарованого на схід москофіла Михайла Чендея. У долі Івана Чендея сфокусовано трагізм великої групи закарпатських літераторів, художників, композиторів, журналістів, акторів, які творили в жорстких рамках соцреалізму; вони щиро славили рідну землю й нещиро співали оди Сталіну й КПСС; вони хай пошепки, але, мов молитву, повторювали святе слово «Україна», бо пам’ятали про свої корені, бо дужо нуртували пам’ять; на жаль, багато хто переступив через неї, мов через непотріб, бо глибоко в дрімучих нетрях душі засів страх... але не Чендей.
Височів урочо, мов сфінкс, над плиткістю й суєтою, неустанно робив свою велику українську справу, власним життям показував, як митець повинен поборювати страх й виборсуватися з липкого павутиння сумнівів й непевності. І це нелюдське випробовування подолав з честю, явив нам приклад високого чину й незламного духу. Не плазував, не просив у катів помилування, не зрікався власної творчости, не продав душу червоному дияволу. Лише у листах до Олеся Гончара розтікався болем: «…замучили мене злидні вдома, знемагаю, не раз падаючи у відчай при недузі сина Михайла…»; «Сувора доля моя мене карала. Карає мене до кінця… Ніколи не скаржився саме Вам, але, гадаю, зрозумієте мій душевний стан: в перший день Великодня цього року я побував на могилі старшого сина. Тяжко, дорогий Олесю Терентійовичу, дуже тяжко»; «Продовж 1993-го я перемучився і перебідував. Не раз падав у розпуку і відчай…
До всього додавалися родинні негаразди…». Жива людина з власними тривогами і незагоєним болем від тяжких утрат найрідніших… Влада побоялася «впаяти» знаному класику «срок» за антирадянську діяльність. З одного боку – начебто свій, лояльний до радянського ладу, а з іншого… Збіркою «Березневий сніг», а особливо повістю «Іван» поставив під сумнів «соціалістичні перетворення» в краї, переваги радянського способу життя. Неблагонадійний й небезпечний для влади! То був вирок, що вимагав щоденного каяття й публічної вівісекції.
Чендей мовчав. У високих партійних кабінетах пробував захистити свою творчість, однак доволі скоро зрозумів, що тут його не чують, бо розмовляють різними мовами. Чи здогадувався автор книги «Чайки летять на Схід», що для авторитарної системи він ворог за визначенням тільки за те, що – свідомий українець і цькування та послідовне нищення його й інших знакових культурних діячів краю – продовження геноциду, етноциду, лінгвоциду, екоциду української нації, елемент майже тисячолітної гібридної війни, яка почалася битвою на Перепетовому полі 1152 року, облогою і спаленням 1169 року Києва військом Андрія Боголюбського, не припинялася ні на мить і після підписання Богданом Хмельницьким Переяславської угоди, яку московити надійно сховали в своїх архівах й з піною на роті відмовляються віддати бодай ксерокопію…
Прямі нащадки вірнопідданих Золотої Орди із замизганого болотистого московського улусу, що присвоїли собі велич і славу Київської Руси, через кілька століть з танками і гарматами (як і їх пращури – тільки зі зброєю, вогнем і мечем!) прийшли на береги Ужа, щоб продовжити нищення творців і акумуляторів української культури, мови, традицій. Ліквідацією Української греко-католицької і автокефальної православної Церков встромили ножа в душу України. Поселенням в Ужгороді і в усіх регіонах Україні чужинців і водночас розпорошенням українців по цілій Східній Європі і Азії розпочався процес фрагментації українського народу для знищення демографічної єдності нації. Чи знав і чи думав про це Чендей?
Не міг не думати. Дружина письменника Марія згадувала, як спочатку Іван Михайлович не вірив, що людей арештовують без причин, допоки самого не почали цькувати. Батькові казкові оповіді обернулися жорстокою реальністю і справжнім жахіттям… Як не важко мені це визнати, однак мушу погодитися з істориком Дмитром Попом: «Мабуть, Чендей був прихильником теорії Грушевського і Κº, які навіть не могли собі уявити Україну самостійною і незалежною, вони говорили лише про автономію України в складі Російської імперії» (тому й назвав Карпатську Україну «оперетковою»). Галан у Львові, як і Чендей в Ужгороді, теж чекав на червонозоряних визволителів зі Сходу (сиріч – окупантів), однак дуже скоро став небезпечним новому режиму, який руками спецслужб прибрав його й на усі сто використав мученицьку смерть публіциста для масштабних погромів української інтелігенції. Галан щодня ходив в обком, жбурляв першому секретареві черствий хліб, волав, що нова влада мусить бути устократ кращою від ненависної польської… Цим і підписав собі вирок, бо системі потрібні були солодкоусті компліментатори, а не жорсткі критикани. Чендей же ніколи відкрито (на кухні серед своїх!) не виступав проти радянської влади, навіть будучи гнаним і зацькованим, пробував виправдати систему, переводячи стрілки на другорядні персоналії. Батькові оповіді міцно засіли в свідомости… До слова, я знайшов лише одну згадку Чендея про батька у листі до Олеся Гончара:
«Годі уявити стан моєї душі в день світлого свята тим більше, коли я по-дитячому завше повертаюся в пору мого дитинства з різдвами і великоднями – ставали мрією і казкою в нашій верховинській хаті з юрмою малечі, нашою заклопотаною мамою і не батьком, а цілою легендою, апостолом і мудрецем… Прожив дід майже 91 рік і за кілька місяців до смерті сам мовив: не скоро в Дубовім буде іще один такий дід…». Це направду велика особиста трагедія художника – вірити системі, бути рухомим першорядним гвинтиком і – впасти її жертвою… Влада зумисне загнала його у внутрішню еміграцію, обмежила свободу слова у задушливому резерваті. Вчорашні друзі й соратники писали доноси в КГБ і замовні розгромні рецензії, відверталися при зустрічі, тільки одиниці мали мужність добрим словом підтримати опального письменника. Особливо цінна для нього була підтримка столичної еліти, яка не минала його гостинного обійстя. Чендей тим часом усі фізичні сили поклав на укріплення своєї єдиної надійної фортеці – будинку з розкішним садом на нинішній Високій. Знав, що найміцніший паркан й товсті мури не вбережуть його від всевидячого ока КГБ й обкомівських батогів, однак вперто й самозречено, крок за кроком розбудовував господарку, пестив сад, єдино тут, у колі сім’ї й надійних приятелів, чувся відносно захищеним. Влада гадала, що загнала його у резервацію, а він вибудував собі замок, де продовжував писати, правда, у стіл… Селянський син з Дубового не чувся вільним у задушливих міських кам’яницях, тому й збудував собі хату-ґражду – наче відтяв себе від осоружного агресивного світу. Володимир Винниченко й Пантелеймон Куліш емігрували на далекі хутори (перший придбав стару садибу з ділянкою землі на півдні Франції біля Мужена, другий оселився на хуторі Мотронівка поблизу Борзни Чернігівської губернії). Чендей не поповнив хутірне крило українського красного письменства, не виїхав з Ужгорода, приміром, у Дубове, достеменно знав, що ця влада, в фундамент якою закладена олжа, а несучі стіни підпирає мімікрія, неодмінно впаде, як впали Афіни зі своєю давньогрецькою тиранією, двічі поруйнований і двічі відроджений Карфаген зі своєю таласократією, як зник під уламками історії розбещений Рим… Може, друже, може, брате, Може, враже, злі часи – Але як то умирати, Не сказавши, хто ЄСИ… Духовний побратим Чендея – Петро Скунць – відчував добу власним високим больовим порогом.
Українська душа видатного закарпатського прозаїка відгукнулася на відновлення нашої державної незалежности щемливими рядками. Іван Чендей, сей великий українець Срібної Землі, своїм україноцентризмом завдавав нищівні удари по політичному русинству, яке відверто зневажав. …Ласкава доля подарувала мені три незабутні зустрічі з Іваном Чендеєм – моїм найпершим Учителем. У нашій родині завше з пошанівком мовилося про великого закарпатця – мій батько Іван Масляник, журналіст, у роки роботи в «Молоді Закарпаття» був скерований до Харкова на курси, де мешкав в одній кімнаті з Іваном Чендеєм – тоді завідувачем відділу «Закарпатської правди». Там і заприятелювали, бо мали багато спільного – обидва були сільського кореня, майже одночасно рекрутовані до мадярської армії, з якої …втекли.
Чендей у селі дочекався фронту, а батько перебіг той фронт і здався Червоній армії. Не був розстріляний як гортіївський фашистський диверсант тільки тому, що добре знав угорську мову й так-сяк розумів російську – залишили перекладачем… Знаючи мою велику тягу до читання і писання, порадив мені показати свої новели Івану Чендею. Як перфекціоніст, я й не міг піти до кого-небудь іншого – тільки до знаменитого класика! Перша зустріч відбулася влітку 1977 року – я студент-практикант «Молоді Закарпаття», після дзвінка метру йду на тодішню вулицю Петрова (нині Висока), 15. Хвилювання зашкалює! Неофіт, початківець крокує до живого класика… Я вже добре знав, що Чендея цькують, замовчують – про це мій батько мовив голосно й колоритно, не добираючи висловів, проклинав партійних бонзів, які згодом і йому за вільнодумство залили сала за шкіру, позбавивши улюбленої роботи в районній газеті «Зоря Рахівщині». Чендей прийняв мене привітно, посадив у саду за стіл, де вже зібралися високі гості з Києва. Не пам’ятаю в деталях розмову, але йшлося про творчі справи – літературний процес, мистецькі виставки, музику. То була ознайомча зустріч, наостанок Іван Михайлович нарвав добірного винограду і от я, ошелешений, радісно чимчикую униз, повний вражень й емоцій, з великим пакунком ароматного винограду від самого Чендея! Наступної зустрічі я приніс свої новели й залишив Метру. Він уважно вичитав, залишив зауваги на полях машинопису (зберігаю їх донині в своєму архіві). Розмова була тривалою: Чендей детально, мов через потужний сканер, висвітлив мені сильні й слабкі сторони мого, як я вважав, довершеного писання, то був незабутній майстер-клас від найавторитетнішого літератора. Пройшовся жорстко: «Ви неодмінно будете письменником, ви вже письменник, але мусите тяжко працювати, самі ж бачите власні вади!». Зі мною, юнаком, був виключно на «ви».
Насамкінець знайшов теплі слова підтримки, які окрилили мене, зігрівали у мороці безнадії, спонукали до подальшого творчого діяння. Мене вразило те, як терпеливо й сумлінно редагував мої тексти, вділив дорогоцінний час молодому автору, поставився до мене як до колеги. У розмові дав немало цінних порад і настанов, які визначально вплинули на мою літературну долю. І от третя зустріч – 11 вересня 1983 року. Іван Михайлович дає автограф на двотомнику вибраних творів: «Шановному Олександрові Маслянику з найкращими побажаннями щастя і добра! При цьому з надією і вірою, що в його особі наша література матиме істинного творця-художника. Нехай наша особиста зустріч продовжиться – чекатиму творів зі сподіваннями щонайкращими. Праці вам плідної, успішної! Щиро – Іван Чендей, Ужгород, 11/ІХ-83 р.». Коли через десятиліття мене запитуватимуть, чому так пізно вступив до спілки письменників, я напівжартома-напівсерйозно відповідав: «Мене до спілки прийняв Чендей у 1983-му!».
Іван Чендей залишив нам знакові книги, непроминальні твори, які вже належать вічності, – «Птахи полишають гнізда», «Березневий сніг», «Іван», «Казка білого інею», «Чайки летять на Схід», «Тестамент», «Іванові журавлі», «Кринична вода», «Теплий дощ», «Калина під снігом», «Скрип колиски», блискучий сценарій до культового фільму «Тіні забутих предків» – подзвін до наших душ, спомин про минувщину й гордий погук крізь століття. Незримий вогень дум високих пропікає серце, ятрить душу. І не пробуйте здолати Чендеєві новели чи роман одним подихом, міх-мах, мов чтиво для нудної подорожі електричкою. Спіткнетесь вже на другій сторінці, ошелешені огромом пристрастей й почуттів, бо вмить відкриється несхопимий ушир любові й зненависті, правди й кривди, честі й безчестя, усього того, що кличемо людським життям. Іван Чендей ніколи не відступав від Правди, якою б гіркою й небажаною вона не була. Часом навмисне розкуйовджує героїв, змушує їх лукавити, пристосовуватись, щоб потім гірко каятися. Письменник мовби сповідує Бориса Антоненка-Давидовича: «... не треба уподібнюватись Діогенові, шукаючи істину з ліхтарем удень, досить бути письменникові самому людяним, спостережливим і правдивим. Бо література – то правда, без правди нема літератури».
Чендеєві твори будять в душах найніжніші струни й високі ноти, являють навколишній світ поетично й романтично вивищеним; отсе реальне доокілля з тисячами людей, негараздів, проблем неспогадано постає осяяним особливим внутрішнім вогнем, мовби хтось роздер давно не прану фіранку й дозволив нам глянути у невелику шпарину на справжній, такий прекрасний і барвистий світ – казку рідного овиду. Поетика автора навдивовижу метафорична, ми розкошуємо, купаємось в добірному слові, у рідній мові, яку Чендей знав чи не найдосконаліше з усього красного письменства. Магічний вплив його слова відчував щораз, як тільки відкривав нову книгу уславленого автора і завмирав, мов громом обпечений, лишень першими реченнями: «У вишитій багрянцем широкополій сорочці по узгір’ях ступав жовтень...» («Тестамент»), «Сутінки впали на притулене до гір верховинське село» («Льодові квіти»), «Надворі сіє осінній густий дощ.
Обмиває пожовкле листя старої груші, що простягла віття до вікна і проситься в хату» («Книжечка»), «Голі поля та промерзлі березневі ниви в ранній вечір оповивала пелена згусклої небесної синяви» («Жорно») – і так щотвору, потужно й сильно! … І коли пізнього осіннього надвечір’я стиха захлипає сум й душі торкнеться світу глибина, а з моніторів та девайсів потече невтримний турлаш гіркого болю від нерадісних новин – візьміть до рук
«Скрип колиски» чи «Криничку воду», пірніть у наосліп відкритий текст і вмить відчуєте, як теплий всезнаючий голос огорне сполохане серце зичливим порозумінням, як автор, мов досвідчений психоаналітик, запалить у безпросвітній мряці вогник надії, що вже через мить виросте у дужу ватру жаги до життя і діянь. Іван Чендей велетом духу височіє над рідним Закарпаттям. Разом з побратимами, що зоріють до нас з Вічності, – Петром Скунцем, Михайлом Томчанієм, Федором Потушняком, Василем Гренджою-Донським, Петром Лінтуром, Юлієм Боршошем-Кум’ятським, Олександром Маркушем, Андрієм Патрусом-Карпатським, Іваном Ірлявським, Федором Зубаничем, Йосипом Бокшаєм, Федором Манайлом, Адальбертом Ерделі, Антоном Кашшаєм, Ернестом Кондратовичем, Золтаном Шолтесом, Андрієм Коцкою – він плекав рідне слово й неустанно трудився на царині високої української культури. Ми в неоплатному боргу перед Вами, Майстре! Не захистили Вас, змовчали… Хай у високих засвітах душа Ваша, увільнена од мульких пут земної суєти, зоріє над нами Вашим віщим словом, Вашою святою Правдою і Вашим чином!