Тепер вони разом: батько, мати й два сини – Мирослав і Михайло. Тепер вони ясніше, ніж ми, бачать минуле, теперішнє й майбутнє своєї України, яку так безмежно любили.
Оглядаючись на все пережите й передумане, наважуся сказати: не будь Марійки Пекар – не було би й класика української літератури Івана Чендея. І не тому, що в деяких жіночих образах його творів чітко проглядаються окремі характерні риси Марійки, а тому, що вона була невід’ємною супутницею його житейської дороги.
Історію родини Івана Чендея, яку він планував повідати в задуманому ним романі «Колиска», сторонньому викласти неможливо. Проте на кількох моментах, свідком-учасником яких був, хочу зупинитися.
Марійка Чендей була найближче до свого чоловіка в найкритичніші моменти його життя. Була поряд, коли його не кроки, а сантиметри відділяли від ґрат за участь у переправі за кордон рукопису твору Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Вона врятувала його від кроку, який шукав для себе й Іван Франко в завершальному вірші збірки «Зів’яле листя». Мої аргументи, що таке історія ніколи не виправдає, навряд чи щось значили для Івана Чендея. А от молитва й умовляння Марійки не робити такого безоглядного вчинку все-таки переважили.
Завжди підтримувала, розуміла, ніколи не докоряла. Завжди радо вітала всіх, хто бував у їхній гостинній хаті, по-материнськи піклувалася про багатьох. І насамкінець, Марійка практично не відходила від Івана Чендея, коли був прикутий до ліжка упродовж майже трьох останніх років життя. Власне, і вся їхня спільна дорога була пройдена пліч-о-пліч, усе пережите достойно й гідно прийняте.
Схиляю голову перед цією мужньою, мудрою жінкою. Нехай наша українська земля, яку вона так безмежно любила, буде їй легким пухом.
Іван МЕШКО, газета,
"Новини Закарпаття"