Чи це околиця цього угорського села, чи його початок – сказати важко. Бо, як кажуть, з якого боку кілометри дорогою мотати.

Та, попри все, оселя Миколи Іванини при в‘їзді у Боржаву, що на Берегівщині, стоїть таки першою – біля залізничного переїзду. Кажучи умовно, ключ від брами рідного села у нього. Заселився сюди майже сорок літ тому, коли його, молодого фахівця із дипломом Сторожинецького лісотехніку, скерували на роботу з гірської Міжгірщини. Зізнається, що "зверху" дали команду навести лад у тутешньому лісництві. Отже, прийшов і працював. Що зміг – те зробив.

Однак навіть сам незчувся, як проминули ці літа, як вони з дружиною Марією прадідусем і прабабусею стали, бо чотири доньки-красуні, які по білому світу жити стали (Тетяна та Люба на Великоберезнянщині, Мар‘яна у Бахмуті на Донеччині, Надія у Мукачеві), їм 5 онуків і 2 правнуків "подарували". Натомість із ними мешкає навдивовижу чарівна онучка – учителька ЗОШ № 1 Євгенія Дзяма. У школі її обожнюють – така метка, розумниця, що і директор Оксана Матолич, і головна берегівська освітянка Едіта Бабяк від душі та щиро її хвалили. Молода освітянка ходить на водійські курси, мріє водити автомашину.

А ще Іванини у родині мають голову села у Волосянці, навіть поліцейського у Бахмуті – 30-річного майора Костянтина. Звісно, у коротенькій фотозамітці про все та про всіх не розказати. Ці рядки, як кажуть, загальні штрихи про талановитого боржавського письменника з "синевирською" душею, автора кількох книжок М. Д. Іванину. Назвав би його вельми неординарною людиною, яка орієнтується як у просторі (бо із вулиці безпомилково рукою у напрямку кар‘єру покаже, де його мала міжгірська батьківщина), так і в книжково-літературному морі, адже читає більше 30 років "Літературну Україну". Завдяки цьому виданню чудово розбирається у літературному процесі нашої країни.

{g}

Між іншим, із дружиною печуть смачний домашній хліб (піч вимурував пан Микола власноруч), тримають живність (корівка, теличка), курей, навіть кізочку, цапика на ім‘я Цап та пораються на городі тощо. Уже не кажучи про виноград, з урожаю якого опісля чинить рубінового кольору сонцесяйний хмільний напій. По-простому – смачне вино, що саме по горлу о цій весняній порі тече. Руки золоті має цей горянин, а голову яку – філологічну! Щоправда, освіту на однойменному факультеті не здобув, провчився у тодішньому УжДУ один тільки рік.

Пан Микола також милується своїм портретом з написом "Гір Карпатських син", який висить на стіні у одній із кімнат поруч із Лесею Українкою, Тарасом Шевченком, Іваном Франком, яких називає своїми та кумирами нації. До речі, полотно поштою переслала художниця з ім‘ям Катерина після прочитання його унікального твору "Синевирський бокораш". Де та за яких обставин книжку купила – не сповістила, але написала, що дуже яскраво, цікаво подано сюжети з життя верховинців. Автор цієї невеличкої фотостатті теж отримав його із теплим і зичливим автографом. Скажу: я за ніч "добрався" до половини та можу зізнатися – твір читається на одному диханні.

Усього їх кілька залишилося на одній із поличок етажерки, а роман "Довга дорога додому" і взагалі у М. Д. Іванини на столі в одному-єдиному примірнику. Решту – добрим людям пороздавав. Хоч би кілька екземплярів для себе залишив. На якомусь етапі літератор прорахувався.

Наразі 76-річний талановитий письменник із Боржави пише четверту книжку – рукопис уже готовий, триває його читка, бо хочеться якнайскоріше здати до друку у видавництво "Мукачівська вежа". Неабияк пишається, що із земляком-письменником Андрієм Дурундою знається, якого всі книжки має. А останню – Чашу" – дочитує й тримає на видному місці. Із паном Андрієм також спілкується, кличе в гості, як й інших творчих персон краю та держави.

Ось так живе й творить у крайній хаті Боржави прозаїк Іванина. Для нього чтиво, слово, книжки, писанина, любов до природи, гірського краю, патріотизм – це смисл усього його 75-літнього життя. Легкого вам пера, письменнику з села.

Михайло СИНЬООКИЙ