Ще більше українських підприємств зможуть спробувати вийти на багаті європейські ринки і добре заробляти, експортуючи свою продукцію. Напередодні повноцінного старту Угоди про Асоціацію, «Про Захід» попросив поділитися досвідом роботи з європейськими партнерами Мирославу Каламуняк – керівника Ужгородської швейної фабрики, підприємства, яке вже 30 років (!) працює в європейській системі координат.
Мирослава Михайлівна попереджає, що легко українським виробникам у Європі не буде. Але радить обов’язково пробувати. Головне, каже, – вірити в себе і зробити перший крок.
Про перших французів і платтячка у вишеньку
У другій половині 80-х років наша фабрика увійшла в перелік 5-7 українських підприємств легкої промисловості, які, за рішенням влади, відкрили до співпраці з іноземцями. Тоді французька компанія проводила у нас технічне переоснащення, навчання персоналу, ми отримали нові сучасні швейні машини і пройшли навчання у Франції. Саме тоді встановилися перші контакти з європейськими замовниками – французи, котрі нас навчали, пробували давати нам перші невеличкі замовлення.
Потім розпався Союз. Але міжнародні контакти залишилися і ми одразу почали шукати собі роботу. Певний час ми ще шили якісь халати, котрі наші «човникарі» возили в Польщу та Словаччину. Колесо ще трошки покрутилося, але потім зупинилося повністю…
Західні знайомства виявилися дуже-дуже важливими для нас. Наші партнери-французи вже знали, що в Ужгороді працюють нормальні люди, які можуть нормально виконувати замовлення. Ще до сих пір я зустрічаю дитячі платтячка у вишеньку – одне з перших наших замовлень початку 90-х років.
Про губернаторів-тугодумів
Колись я напишу роман про те, яким чином ми працювали після розвалу Союзу «в умовах перехідної економіки». Фабрика вижила не завдяки – а супроти. Тоді ніхто толком не розумівся в зовнішній економічній діяльності, у контрактах, у давальницькій сировині. Робилося на інтуїції. Добре, що на той час ніхто всерйоз не реагував на легку промисловість, бо були інші ласі шматки, які швидко приватизовували майбутні олігархи. Але згодом почали виникати певні бажання – то змусити платити ПДВ, то ледве не всі нитки поміряти. Коли вже все було сприватизовано, взялися за легку промисловість.
Знайомство з кожним нашим новим губернатором починалося з того, що треба було відстояти наше право працювати. Просто працювати. Ми доводили, що давальницька сировина – це нормально, це наша валюта, в цьому нічого поганого немає. Сировина сюди зайшла і звідси вийшла на їхні ринки, але ж залишилася різниця. Ті гроші, які залишилися тут – це наші податки, наші зарплати, наше життя. Це треба було доказувати щоразу.
Я сказала б, що тільки в останні роки стало легше працювати. Ми нарешті ввійшли в рамки чіткого законодавства.
Про європейські ринки
Зрозуміло, що там завжди були високі вимоги. Чому ми постійно хотіли купувати імпортне? Бо воно було якісніше, краще, модніше, цікавіше. Звичайно, виконання європейських замовлень потребує постійних додаткових зусиль. Утім, ми завжди залишалися і на українському ринку. Хоча фінансово ми тут нічого не вигравали, а дуже часто навіть працювали «в мінус», але залишалися тільки для того, щоб утримати спеціалістів. Я розуміла: якщо ми від цього відмовимося, у нас не буде грамотного конструктора, нормального технолога, модельєра і таке інше. Треба було втримати цю частину виробництва. Мені до сих пір на кожній нараді доводиться вислуховувати скарги: коли ми шиємо для «Marc O'Polo», то виникають такі й такі проблеми. А коли виконуємо замовлення для «Gerry Weber», то все в нас іде гладко, там простіші вимоги. Так-от: ми шиємо «Marc O'Polo» для того, щоб постійно тримати високий рівень.
Але працювати так, як нас навчили європейські замовники, і продавати в Україні – дуже складно. Ми тривалий час просто не могли конкурувати.
Про рівні умови для бізнесу
Для нас, наприклад, дуже важливим став момент підписання угод, котрі надали нам можливість видавати сертифікат Євро-1, тобто урівняли нас у правах із європейськими виробниками (з 1 січня 2016 року в рамках Угоди про Асоціацію при експорті товарів з України в країни ЄС митниці Державної фіскальної служби видають сертифікати на перевезення вантажів форми EUR.1, завдяки чому до товарів українського походження застосовуються пільги зі сплати мита – Я.С.). Бо що на практиці нам дає Асоціація? Наш замовник не платить податок за нашу працю і, відповідно, може заплатити більше нам. Це – наша ціна і як наслідок – вища зарплата наших швачок.
Але ми маємо не тільки фінансові вигоди. Нас тепер у Європі сприймають по-іншому, як рівню. Я працюю в таких самих умовах, як, наприклад, румуни чи болгари. Є ще складнощі в оформленні митних документів, бо кожен із моїх європейських замовників повинен утримувати в себе спеціаліста, котрий, згідно з вимогами українського законодавства, може заповнити величезні «плахти». Але я розумію, що це – просто черговий етап, який також треба пройти. І Україна його пройде. Ми навчимося і зможемо удосконалити і це законодавство.
Я бачу, як багато всього змінюється в нашій державі за останні роки. У нас багато проблем, і найбільша – корупція. Але разом із тим крок за кроком робляться речі, які створюють більш цивілізовані умови для ведення бізнесу.
Про аргументи для інвесторів
Коли в нас при президентстві Леоніда Кучми запрацював закон про так звані вільні економічні зони, як тільки з’явилася преференція для інвесторів, я моментально мала аргумент у спілкуванні з моїми замовниками. Я вже могла казати: ось нарешті ми відкриті для вас, ми створюємо для вас спеціальні умови, ви не будете 5 років сплачувати податок на прибуток. Тоді ми у Чопі реалізували перший інвестиційний проект, створили спільне підприємство «Лего-Україна». Прийшли німецькі гроші, ми зробили ремонт у закинутому приміщенні, привезли хорошу техніку, прийняли людей і запрацювали. Це був взірець європейського господарювання.
Зараз таких аргументів у спілкуванні з інвесторами я маю ще більше. Один із дуже важливих – це ПДВ, відшкодування якого вічно нас гальмувало. Я постійно мала пояснювати кожному замовнику, що не можу купити нитку в Україні, бо сплачу з цього ПДВ і потім ці гроші не поверну. Вони не розуміли, чому в нас нитка мусить бути на 20% дорожча, ніж у поляків чи румунів. Зараз я вже просто не говорю з іноземцями на цю тему і рахую ціну без ПДВ, бо знаю, що податок мені відшкодується в автоматичному режимі. Це величезне досягнення для бізнесу.
Про насаджене державою почуття вини
Нині змінилося ставлення до бізнесу так званих контролюючих органів. Наприклад, недавно я почула, що зліквідували санепідемстанцію. Для нас це дуже гарна новина! Ніхто насправді ніколи не цікавився умовами праці – треба було просто заплатити, як ще один додатковий податок. Тепер фабрика ці гроші використає на інші потреби. А за тим, щоб були відповідні умови праці, ми й так стежимо. Бо інакше жоден із серйозних європейських брендів із нами не працюватиме.
Раніше в нашій державі було так – якщо ти щось робиш, значить, ти щось винен. І маєш дати пожежникам, санепідемстанції, прокуратурі, податковій і ще комусь. Бо ти працюєш, ти отримуєш гроші, ти винен. І з цим почуттям вини ми і жили. Зараз у цій країні направду легше дихається.
Крок за кроком змінюється наше бізнес-середовище. Сьогодні всі говорять, що на ринку праці є дефіцит спеціалістів, робочої сили. Це правда. Чому він виник? Є, звісно, і закономірні об’єктивні причини, такі як заробітчанство чи демографічна криза. Але це також означає, що ми починаємо щось робити і що в Україні сьогодні уже можливо працювати.
Про оптимізм і віру в себе
Звичайно, що ніхто нас у Європі особливо не чекає. Європейські ринки наповнені: там все є, все виробляється і продається. Знайти свій шлях непросто. Це купа праці, зусиль, це знання і розуміння того, що перемогти може лише сильніший, а конкурувати здатен тільки кращий. Мусить бути це розуміння.
Але правда в тому, що ми – реально кращі і розумніші. Бо ми пройшли такий тернистий шлях у житті, який не пройшов, мабуть, жоден європейський виробник…
Ті, хто вистояв і сьогодні ще щось виробляє, – реально мудріші. Треба тільки набратися сміливості і піти на європейські ринки. Просто зробити цей перший крок. Ці ринки багаті, там є достатньо грошей, їх завжди можна чимось здивувати, знайти свою особливу послугу чи товар. Тому те, що ми маємо сьогодні доступ до цих ринків, те, що нам збільшують квоти, – це дуже добре і дуже важливо. Це шанс для України.
Про перспективи бренду «Парада» у Європі
Пробувати продавати у Європі колекції, які ми відшиваємо під брендом «Парада», можна і треба. І бажано якнайшвидше. Єдине, що нас нині стримує – ця справа потребує великих обігових коштів. Ми поки що обмежені фінансово, бо гроші в Україні дуже дорогі. І це робить нас неконкурентними.
На Заході весь бізнес провадиться не за власні кошти, а за кредитні ресурси: банк кредитує підприємця, бере участь у його справі і заробляє на тому. Європейські підприємці дуже часто користуються взагалі безпроцентними кредитами. А ми такого натворили з українськими банками… Ну от чим мені допоможе кредит під 25 % річних?..
Фабрика потрошечку пробує продавати наші вироби і за кордоном. Але ще не масово. У Чикаго є сімейна пара, яка погодилася презентувати нашу продукцію у своєму магазині, тож надсилаємо посилки в Штати. У Словаччині домовилися зі знайомими, котрі також мають там магазин і готові представити нашу колекцію від «Паради». Це поки що перші невеличкі спроби…
Щоб вийти на європейський ринок зі своїм брендом, треба мати серйозні магазини і великі обсяги виробництва, а це – направду величезні кошти. Їх відсутність і стримує нас із власним продуктом.
Але це теж зміниться. Я знаю, що наші банки увійдуть у нормальну колію і рано чи пізно українські бізнесмени також зможуть користуватися дешевими кредитами. І стануть ще більш конкурентоздатними. Я в цьому впевнена.
Хоча краще б, звичайно, це сталося якомога швидше.
"Про Захід"