"Навіщо молодій красивій дівчині їхати до циган?" – тричі перепитує таксист Василь, який везе мене з готелю до ромського табору в Ужгороді.
І без його запитання, при в’їзді на Радванку (район міста, де історично живуть роми, – авт.), пригадуються типові для масової свідомості тези про ромів: цигани брудні, не вміють працювати, крадуть, не вміють писати й читати, повідомляє Українська правда.
Пригадуються заголовки центральних видань з відвертими проявами hate speech та історії з підпалами табору ромів у Києві…
"Білі тут на Закарпатті бухають більше, ніж цигани. Цигани тут часто працюють двірниками, прибирають вулиці. Я раніше жив біля Запоріжжя, то там цигани торгували наркотою, а тут не так, тут білі возять з Європи наркоту", – неочікувано каже Василь.
Коли чуєш таке від таксиста, який і сам є представником стеоретипізованої професії, ще більше хочеться подивитися на тих, хто руйнує упередження щодо своєї національної меншини.
НА РАДВАНЦІ
Закарпаття – дуже своєрідний край, схований за горами. Це край чотирьох кордонів (з Румунією, Угорщиною, Словаччиною і Польщею), та, як мінімум, 7 етнічних груп.
Тільки у XX столітті Закарпаття побувало в складі Австро-Угорської імперії, Чехословаччини, Королівства Угорщина, двічі на короткий термін здобувало незалежність як Карпатська Україна і Закарпатська Україна, входило до складу УРСР, а потім стало частиною незалежної України.
Для відвідин табору в Ужгороді ми обирали найкращий час – початок весни, коли сніг вже зійшов, але ще не почали "оживати" дерева, ховаючи всі недоліки місцевості за зеленим гіллям.
Вже з перших метрів у таборі на Радванці стає зрозуміло, що тут стереотипи недоречні.
Досить чисті й доглянуті обійстя з синенькими контейнерами для сміття; бідні, але відремонтовані будинки, з супутниковими "тарілками" і випраним одягом на мотузках.
Під’їжджаємо до довгої двоповерхівки на 4 під’їзди. Під час повеней 1998 та 2001 років вода змила багато будинків, які знаходилися біля річки. Багато ромських сімей залишилися на вулиці, тож для них збудували багатоквартирний будинок.
Назустріч іде усміхнений чоловік. Його звати Роланд Брогуш, він є заступником голови Об'єднання ромів Ужгорода й допомагає місцевому депутату вирішувати проблеми ромів.
Брогуш розповідає про те, як влаштована комунікація ромів з місцевою владою й комунальними службами: "У нас більше немає баронів, але є щось на зразок старости – ним є Мирослав Горват, його всі дуже поважають і слухаються".
"Коли стається якийсь конфлікт з поліцією, вони зразу дзвонять нам, чи вдень чи вночі, й ми розбираємося у ситуації й вирішуємо її", – роз’яснює Роланд.
Під’їжджає поліцейський автомобіль, на задньому сидінні якого – затриманий на крадіжці кабеля ром.
Роланд по-ромськи запитує, що сталося, потому сварить "підопічного".
"Ми його затримали, і я зразу вам подзвонив. Що з ним робити? Садити?", –питається служитель закону.
Роланд щось пояснює, й поліцейський їде оформлювати протокол. А Роланд продовжує:
"Розумієте, він же вкрав той кабель від бідності, в нього ж троє дітей, дружина, всіх треба чимось годувати".
ВЛАДА ЙДЕ НАЗУСТРІЧ
Ідемо табором далі. Брогуш показує дамбу, яку побудували роми, електроопори, завдяки яким в усьому таборі є електрика.
"Раніше нам було важко пояснити людям, чому вони мають платити за електрику, платити за вивіз сміття.
Раніше тут всі були підключені несанкціоновано, а тепер ні. Зараз борги за комуналку є, й великі, але потрохи платимо. Міська влада йде назустріч. Ось ще плануємо освітлення вулиць доробити", – розповідає він.
З Мирославом Горватом, депутатом Ужгородської міської ради та головою "Об'єднання ромів Ужгорода", говоримо у його кабінеті, в приміщенні Управління праці та соціального захисту населення.
До кабінету весь час приходять люди, запитують Мирослава про поточні справи, просять про допомогу тощо.
"Загалом я можу сказати, що життя ромів тут, в Ужгороді, за останні роки покращилося. На жаль, перепис населення востаннє робили ще у 2001 році, але, за нашими підрахунками, зараз на Закарпатті живе приблизно 80 тисяч ромів, з них отримують освіту 10 тисяч", – розповідає він.
Перераховує, що умовно ромів можна розділити на 3 категорії.
Є ті, в кого є робота, власний дім, діти ходять до школи – таких близько 40% від загальної кількості.
Є ті, хто живуть за межею бідності – 30%.
А ще 30% - це ті, в кого є власний автомобіль, бізнес, діти навчаються у ВНЗ.
"Є стереотип, що роми – це завжди кримінал, але це неправда! – вигукує він. – Криміналізованих елементів серед ромі стільки ж, скільки їх загалом в області – 1,5-2%.
Ромські лідери позитивно впливають на інтеграцію ромів в українське суспільство. Показують на своєму прикладі, як потрібно жити".
Раніше серед ромських лідерів у більшості були ті, хто обстоював власні бізнес-інтереси.
Зараз лідерами є проактивні громадяни, представники громадянського суспільства, які мають на меті обстоювати інтереси ромської громади і брати на себе відповідальність.
Раніше роми часто ставали об’єктами маніпуляції під час виборів. Політики домовлялася з "баронами" й табір йшов голосувати, як домовилися.
Нині ж ситуація змінюється. По-перше, роми почали робити свідоміший вибір через роз’яснення з боку лідерів думок. По-друге, стало значно більше писемного населення, що забезпечує отримання ними документів (паспортів, ідентифікаційних кодів).
"Для нас важливо мати свою громадянську позицію, брати участь у житті міста і країни. Наприклад, коли всі збирали гроші для наших солдатів, які воюють в АТО, я подумав: а чим ми гірші? І ми пішли вулицями (в таборі на Радванці, – авт.) збирати гроші.
Кидали, хто скільки міг: хто пару гривень, хто копійки, хто 20 чи 50 гривень. В перший раз ми зібрали 4000 гривень за день. Я думаю, що люди відгукнулися тому, що, коли в країні іде війна, це проблема для всіх, хто проживає в країні, й ромів також", – говорить Мирослав Горват.
ШКОЛИ, УНІВЕРСИТЕТИ, СТИПЕНДІЇ
Аби розібратися в особливостях отримання освіти ромами, йдемо до Оксани Бабунич, начальника управління освіти Ужгородської міської ради.
Її відомство знаходиться в історичній будівлі – жупанаті (місцевий керівний орган Угорського королівства). Будинок збудований на початку ХІХ століття у стилі пізнього бароко. Окрім управління освіти, в будівлі знаходиться Закарпатський обласний художній музей.
Довгі коридори наповнюються луною кроків, що додає якоїсь своєрідної урочистості й офіціозності. Це разюче дисонує зі спілкуванням з пані Оксаною, яке не має й крихти пафосу – розмова є привітною, чиновниця детально, з усіма подробицями, розповідає про кожен аспект питання. Стає очевидно – вона не тільки знається на темі, але й любить свою роботу.
"Я сприймаю проблеми ромських дітей так само, як і проблеми інших. Найперша з них – масові випадки соціального сирітства: діти, чиї батьки на заробітках; чи бідні сім’ї, де діти не сироти, нема соціальних виплат, але живуть дуже бідно.
Наразі 57% дітей, які навчаються на Закарпатті, підпадають під ту чи іншу категорію так званого "соціального стану": діти позбавлені батьківського піклування, напівсироти, з багатодітних сімей, переселенці, чорнобильці, роми тощо. Мені болить доля всіх цих дітей", – каже Оксана.
Також чиновниця зауважує, що багато проблем криється в самій системі освіти в Україні. Вона почасти надто ліберальна: всі оцінки позитивні, перескладати матеріал можна скільки завгодно… Розповідає про випадок, коли місцева мешканка звернулася за допомогою, а виявилося, що має документи про освіту, проте насправді не вміє ані читати, ані писати.
Ромські дівчата часто кидають навчання, бо рано виходять заміж. А повертаються до нього, лише коли дитина пішла в 5-6-й клас.
Окрім того, жінки отримують соціальні виплати за народження дитини. Це непогані суми, але абсолютно немає контролю використання цих коштів. За логікою, якщо жінка вирішує народити дитину й отримує від держави гроші, то вона й мусить витратити їх на дитину. Але так є далеко не завжди.
В Ужгороді є дві так звані сегреговані школи – 13-та й 14-та – де навчаються виключно ромські діти. Проте пані Оксана каже, що не бачить в цьому прояву дискримінації, оскільки ці школи сформувалися історично:
"Радванка – це історичний район, звідти власне почався Ужгород. І ось минулого року 14-та школа, яка там знаходиться відсвяткувала своє 90-ліття. І цю школу побудували самі роми. Тому вона сегрегована, а не тому, що так зробили штучно".
Співрозмовниця також розповідає про проект освіти дорослих, який нині діє в Ужгороді й показує хороші результати.
Має він і свої особливості – відсутні методичні матеріали по освіті дорослих, нема і найпростішого: зошитів й підручників. Каже, довелося запозичувати й адаптувати канадські напрацювання: "Не вчити ж з людиною, яка має п’ятеро внуків, віршики про зайчиків і лисичок?".
"Також у нас нині діє вечірній клас при установі виконання покарань, тобто тюрмі, де також є роми. І там був також методичний виклик, оскільки всі його учні мають різний рівень знань. Але нарікань наразі я не чула.
Як на мене, це вдячна аудиторія для навчання. Проте ми не мали ще випускників, бо ніхто не бере на себе відповідальність етапувати цих учнів до місць, де здають ЗНО", – констатує Оксана.
Серед тих чинників, які дійсно мотивують ромів до навчання, Бабунич називає діяльність Ромського освітнього фонду, який пропонує стипендії для студентів-ромів у вищих навчальних закладах, які мають державну акредитацію в Албанії, Боснії і Герцеговині, Болгарії, Хорватії, Чехії, Угорщини, Косово, Македонії, Чорногорії, Молдові, Румунії, Росії, Сербії, Словаччині, Туреччині й Україні.
Стипендія пропонується на конкурсній основі, для тих студентів, які здобувають рівень бакалавра, магістра або доктора філософії.
До вивчення пропонують декілька напрямків: історія ромського народу, право і гуманітарні дисципліни, медицина і міжнародні відносини.
Діяльність Ромського освітнього Фонду в Україні координує Міжнародний фонд "Відродження". Загалом вже понад 300 талановитих ромів з України змогли отримати або зараз отримують освіту.
"Єдиною прикрістю, як на мене, є те, що серед переліку напрямків для навчання немає педагогіки, відтак роми не можуть наразі викладати для ромських дітей", – говорить пані Оксана.
ПЕРСПЕКТИВИ ІНТЕГРАЦІЇ
Мирослав Горват пояснює складність отримання соціальних послуг для ромів на прикладах:
"Ромка каже, що не може віддати дитину в школу, бо у дитини немає пристойної курточки, зошитів, рюкзака тощо.
Я кажу, що держава готова допомогти з цим – дати соціальну допомогу, аби вдягти дитину, підвезти в школу.
Питання в іншому – чи готові самі роми віддавати своїх дітей в школу, контролювати, щоб вони туди ходили, розуміти, що освіта це дуже важливо. Я радію з того, що таких людей стає все більше.
Добре, що "Відродження" допомагає ромам, але я би хотів, що самі роми цю допомогу сприймали не як рибу, а як вудочку. Тобто як можливості для того, щоб розвиватися".
Маріанна Собран, радник міського голови, вважає, що у ставленні місцевих мешканців до місцевих же ромів не все однозначно.
"Як на мене, корінь проблеми полягає у стереотипах. Коли запитати мешканця Ужгорода, як він ставиться до ромів, скоріше за все, людина скаже, що нормально.
Але коли стається якийсь прикрий епізод, конфлікт, і потрібно виходити у публічний простір оцінки того чи іншого явища, давати коментарі, то люди починають говорити шаблонами – і це здебільшого ромофобські заяви", – розповідає вона.
На думку Маріанни, значну роль відіграє навіть не етнічність, а той-таки спосіб життя.
"Коли ти сидиш у кафе, а до тебе приходить дитина й жебрачить, то ти негативно до того ставишся, незважаючи її на національність", – ілюструє Маріанна.
Втім, етнічний компонент радо використовують радикальні рухи та течії, й наша співрозмовниця цього не приховує: "Я для себе ще зауважую, що на Закарпатті посилюються націоналістичні рухи, які дуже критично ставляться до ромів. І, думаю, це ще буде проблемою в Ужгороді…"
Депутат Закарпатської обласної ради Андрій Шекета звертає увагу на політичну інтеграцію ромів в українське суспільство. Точніше – на проблеми такої інтеграції.
"Мажоритарна виборча система в Україні є вигідною для громських громад. Бо вони проживають здебільшого компактно, а відтак можуть проголосувати за свого представника.
Питання в тому, чи вони обмінюють свій голос на якісь одномоментні блага – гроші й вирішення якоїсь конкретної побутової проблеми – чи вони дійсно обирають представника своїх інтересів у місцевій владі", – каже пан Шекета.
Він розповідає, що коли були "закриті списки", політичні сили намагалися включати когось із ромської громади, аби отримувати підтримку ромського електорату.
"Мені здається, що політики, думаючи, що ромський електорат дуже дисциплінований, приділяють йому навіть більше уваги аніж варто було б", – каже депутат.
Втім, на думку політика, ужгородські роми мають у політичних питаннях ті ж труднощі, що й решта українців.
"Мінімальними умовами свідомого голосування на виборах є писемність і наявність паспорта. Але чи роблять ці дві умови людину свідомим виборцем? Ні. Бо це питання політичної культури. І роми, як й інші учасники виборчого процесу, мають дуже низький рівень політичної культури", – каже Шекета.
І додає:
"Мені здається, питання стоїть в бажанні й особистій мотивації самих ромів інтегруватися в українське суспільство. Чого хочуть самі роми?".
Попри відносну облаштованість табора, суто побутові проблеми далеко не вирішено повністю. Так, тут немає ні лазні, ні пральні.
Потрібен інфраструктурний проект, який в тому числі допоможе дітям, які хочуть вчитися. Ромські діти всерйоз комплексують, виглядаючи неохайно порівняно з іншими, неромськими учнями.
З огляду на побачене, варто констатувати, що в Ужгороді є ознаки активізації ромського громадянського суспільства; наявні лідери думок, яким довіряють роми; є муніципальні інституції, які відкриті до співпраці й допомоги ромам; є донорська підтримка інституцій.
В той же час є усвідомлення, що перед Україною, в процесі поступу реформ і війни на Сході, міжетнічна толерантність й повага до гідності й іншості не є тим питанням, яке можна відкласти на потім, бо зараз є нагальніші. Це – питання безпеки й цілісності України.
Радослава Чекмишева, журналіст