Недавно у Всеукраїнському видавництві «Карпати» побачила світ нова збірка Василя Шкірі «Таємниця Смерекового замку». До неї увійшли кращі твори відомого закарпатського прозаїка, чиї авторські казки однаково адресовані як малятам, так, водночас, що характерно і дорослим. Переважна більшість творів письменника є своєрідними притчами для нас із вами шановні читачі, і у казкових героях ми так легко впізнаємо тих, з ким працюємо поруч і живемо.
- Пане Василю! Так звідки берете своїх героїв? Невже вони й справді живуть поруч із нами?
- А наше життя – це суцільна казка. Треба тільки уважніше придивлятись до людей, спостерігати за ними, аналізувати їх вчинки і дії. Основою майже кожної казкової оповіді є конфлікт між добром і злом, правдою й брехнею. Визначна їх прикмета – це моралізаторська тенденція. Часто в моїх казках поруч з людьми виступають також звірі, у яких багато рис, схожих із нашими. Це спроможність думати, здобувати поживу, оборонятись від ворогів і навіть говорити. У казках герой щасливо виходить із небезпечної ситуації, зло й неправда отримує заслужену кару, а правда повсякчас торжествує. Сподіваюся, малята залишаться задоволеними, прочитавши казки «Забавні пригоди Андрійка Незгоди», «Про Василька, Марсіяну і НЛО», «Михайлик – насміхайлик» та «Чупакабру». Тут є все, що потребує дитяча душа.
- А чим відрізняється народна казка від літературної?
- Народну казку можна порівняти із камінцем, який причаївся десь у потічку. Візьміть його у руку і придивіться, який він гарний. Тисячоліттями він омивається гірською водою. Світлий, блискучий, обтесаний з усіх боків, справжній витвір природи. Так і народні казки. Усі їх сюжети й мотиви йшли подвійною дорогою: усного передавання і казкового читання, із часом вони підлягають різним змінам і переробкам, акліматизувалися і націоналізувалися. Лише науковий аналіз може встановити, що в них спільного, первісного, а що є пізнішим пошаруванням. Тому письменник, який говорить літературну казку, повинен шукати свою дорогу і цей таємничий, загадковий і незвичайний світ.
Моє дитинство проходило в часи, коли не було Інтернету, а перший телевізор у селі придбав священик Микола Пуза. Нам замість сайтів слугували книжки і кіно. На все життя запам»ятався фільм «Вій». А пізніше вечорами хлопці й дівчата збиралися в бабусі Ганни Плиски і уважно прислухалися до її казкових оповідей. Шкода, що я тоді не записував їх – тепер би вийшла цікава, захоплююча книжка.
Героями казок були і Песиголовці, і Шаркані, і змії, і вовкулани, і босоркані, і Баби-Яги, і Котигорошок, і Олекса Довбуш… А починала свої оповіді бабуся просто: колись, раз якось, не за легкої пам»яти, давним давно те діялось. А подія відбувалась десь – не день, в якімсь царстві, в якісь государстві.
Я захопився літературною казкою. На це мене надихнув відомий український письменник Степан Жупанин, який до речі, родом із м.Іршави. Пройшло десятки літ, як ми з ним познайомилися, а це ніша й дотепер залишається, незаповненою. Хоча казкарі на Закарпатті не перевелися. Пишуть казки і Лідія Повх, і Галина Малик, і Олександр Гаврош, і Володимир Товтин…
- Ви поєднали в собі письменника і журналіста. Що для вас важливіш
- І те, і інше. Робота в газеті допомагає зустрічатися із цікавими співрозмовниками. Назавжди закарбувалась у моїй пам»яті зустріч із екстрасенсом Анатолієм Барді. Він розповів мені чимало цікавих історій. Ось одна із них. Було це давно. Чоловік років сорока п»яти працював геологом. Із ним Анатолій Барді познайомився у вагоні поїзда. Волосся у нього було біле як молоко. А посивів він у двадцять років. Пасажир працював кухарем в експедиції. Щодня ввечері він чистив посуд і залишки їжі виносив далеко в кущі. Та ось одного разу там помітив велику змію. Спочатку злякався і поводив себе дуже обережно, остерігаючись нападу, та згодом звик. Змія виповзала з кущів, як тільки він з»являвся з рештками вечері. Навіть жартуючи їй запропонував: «Повзи до мене, я тобі їсти приніс». Потім став залишати їй шматочки сала. Так продовжувалося кілька місяців. Але одного разу сталося диво. Поклавши м»ясо, чоловік повернувся, щоб піти. Та раптом відчув, як його обвило щось холодне. Онімівши від страху, обливаючись холодним потом, чоловік стояв нерухомо. Отямившись, спробував звільнити руку, але відчув, як змія стиснула його сильніше. Несподівано почувся страшний гуркіт. Лавина каміння котилася згори. Вмить вона засипала палатку, у якій спали його товариші… Вони загинули. Так змія врятувала чоловіку життя.
- Скажіть: як пояснити такий надзвичайний випадок?
- Сталося це незадовго до землетрусу, який і став причиною обвалу. Науці відомо, що багато тварин, у тому числі і плазуни, добре від чувають його наближення. Десь у майбутньому я не одмінно напишу про це казку. Між іншим, сюжет дуже цікавий, захоплюючий, хоча чоловіку було не до сміху і таких почутих історій було чимало.
- Світ дуже змінився. Змінилися і люди. Особливо діти. Сучасні хлопчики і дівчатка напрочуд дуже допитливі. Водночас мало хто з них заходить в бібліотеку, щоб прочитати книжку. Зрозуміло – чому. Інтернет вніс свої корективи в життя юного покоління, яке годинами просиджує в соцмережах.
- Це правда. В Інтернеті можна знайти все. Переконаний, що і Шекспір, і Пушкін. і Лермонтов, і Колятревський, і Шевченко, і Марк Вовчок, і Леся Українка, якби жили в теперішній часи, успішно б користувалися новими технологіями комунікацій, неодмінно мали б свої сайти, де б репрезентували свою творчість. Тоді, коли вони творили, не було кулькової ручки і електрики. А писали гусячим пером і при гасовій лампі.
І все ж, старше покоління віддає перевагу друкованому слову, себто книжкам, журналам і газетам. Власне. майже в кожного із нас вдома є бібліотека, в якій зберігаються сотні, а то й тисячі книжок. Багато із них уже стали рідкісними виданнями.
- Письменник і журналіст. Чому більше приділяєте увагу? Писати художні твори чи матеріали в газету?
Із самого дитинства доля розпорядилась так, що в мені живе насамперед любов до слова. Першу замітку в газету «Нове життя» написав ще у шостому класі. Першу казку надрукував у обласній газеті «Молодь Закарпаття», коли ходив у сьомий клас. І те, і інше радує. Для творчої людини, кажу вам про це із власного досвіду, означає, що на неї звернули увагу. А відтак, пише про те, що наразі хвилює читацький зал. У казці як ніде інде можна висловлювати те, що болить людей, на що вони сподіваються.
І письменник, і журналіст, і той, для кого вони пишуть, мають право на правду. На жаль, кілька поколінь українських авторів не мали цього права. Вони не могли сказати правду ні про окупацію України військами російських більшовиків після жовтневого перевороту 1917 року, не могли сказати правду ні про так звану колективізацію, ні про винищення української інтелігенції в СРСР. А про голодомор 1932-1933 і Чорнобильську катастрофу взагалі мовчали. У радянські часи за правду на письменника чекав суд. Саме за слово правди поплатились тюремними ув»язненнями Василь Стус, Василь Симоненко, Вячеслав Чорновіл, Левко Лук»яненко… А на Закарпатті в немилість попали Іван Чендей, Петро Скунць, Дмитро Кремінь….
- Журналістам часто погрожують….
- Усі за те, щоб засоби масової інформації писали правду. Але тільки не про мене… За радянських часів газети критикували рядових комуністів. Не дай Бог було покритикувати секретаря партійної організації або члена райкому партії. Але критики, на відміну від теперішніх часів було багато. У нашій газеті було введено рубрику «Сатиричним пером», «Страшне перо не в гусака», «Рядки колючі Юрка Гірчиці». Журналісти висвітлювали роботу підприємств, організацій і установ із присмаком перцю. Критика, звісно, потрібна і тепер. Ми не повинні замовчувати факти здирництва, хабарництва, повинні висвітлювати проблеми неякісних доріг, смітників, земельні питання. Газета повинна бути орієнтована на інтереси громад.
Майдан стояв не просто за зміну прізвищ на владному олімпі, а за кардинальні зміни норм суспільного життя – за правду, за справедливість, за верховенство права, за те, щоб усі були підконтрольні закону, дотримувалися його вимог. Саме від тих, хто працює в медійній сфері, приведення політиків до тями, вплив суспільства на них, аби працювали на людей, на громаду.
Життя змінюється. Але людина не перестає пізнавати світ, у якому ще стільки таємничого і загадкового, і незвичайного. Життя ставить перед нами усе нові і нові випробування усе робити для того, щоб відобразити сучасну дійсність.
