У його шафі 17 краваток, дві вишиванки, кілька костюмів. Він має два дипломи про вищу освіту, володіє чотирма мовами, працював у міжнародній установі в Будапешті, на обласному державному телебаченні, а невдовзі стане першим на Закарпатті ромом-кандидатом наук. Але головне – є вірним своєму народу: захищає інтереси, береже культуру, мову, традиції ромів, має гарячу кров. Найкрасномовніше, напевно, про останнє говорить той факт, що свого часу цей чоловік «викрав» доньку у самого барона і у такий спосіб зробив її своєю дружиною…

– Коли мова заходить про ромів, в уяві постає галаслива багатодітна родина, танці, музика і гамір. Скажу відверто – ви аніскільки не вписуєтеся в цей образ.

– Гадаю, в процесі нашої розмови, ми розвінчаємо багато міфів про ромів.

– Який же головний міф?

– Наприклад, що у нас всіх великі родини і що перших дітей всі жінки народжують у 15 років. Це далеко не правда. З кожним роком життя закарпатських ромів стає прогресивнішим і більш цивілізованим. Багатодітних родин стає все менше, рівень освіченості зростає.

– З якої ви сім’ї?

– Я народився і ріс у середньостатистичній родині, яка виїжджала на заробітки в Росію, мій дідо був музикантом, грав на кількох інструментах у різних ромських колективах. Казав, що мусив, бо вижити інакше не міг.

– Вам передалися музичні таланти?

– На жаль, ні. У дитинстві у мене була інша пристрасть – футбол.


– Скільки у вас рідних братів і сестер?

– Нас двоє із братом. Тато рано покинув маму, вони розійшлися. Мамі був тоді всього 21 рік і баба забрала мене до себе. Мовляв, донька ще молода, їй треба шукати кращого життя. І вона сказала моїй мамі: «Хлопчика залишай у мене, не хвилюйся за нього, йому у мене буде добре». Так баба мене виховала. Я їй багато чим завдячую, а головне – що вона мене віддала вчитися не у ромську сегреговану школу, а традиційну українську. Так я закінчив Ужгородську ЗОШ №7.

– Відчували дискримінацію в школі з боку однокласників?

– Ні, у класі було четверо ромів, з однокласниками дружили. Непорозуміння виникли десь через 3-4 роки, але виключно з дітьми інших класів. У столовій могли штовхнути, обізвати, спровокувати бійку.

– Ви були охайним школярем, так?

– Так, бабуся завжди мене старанно готувала до школи. У мене була форма, я був помитий, причесаний, вже тоді любив краватки.

– А які стосунки були з ромами? Вони не дорікали вам, що ви їх зрадили і перетворюєтеся на українця, ґаджова?

– Було і таке. Вони вважали, що це не нормально – дружити з ґаджовами. Теж намагалися мене переманити до себе, втягнути у свої інтриги. То були 90-ті роки, складний час. Але мене врятувало те, що баба після школи записала мене на футбол. Відтак до обіду була школа, а після обіду – футбол. Часу більше ні на що не вистачало. Ще я тоді почав вчити угорську мову.

– Яке оточення вас сформувало?

– Так сталося, що у моєму колі спілкування виявилося багато ромів, які не порушували закон, нічим не зловживали. Хлопці танцювали, співали, грали у футбол. Їхні батьки займалися бізнесом, торгували на базарі, на «Мадяри ходили». І зараз в основному моє коло спілкування – це культурні цивілізовані люди, ніхто не сидів у в’язниці, у родині по одній-дві дитини.

– Ким мріяли стати в дитинстві?

– Після 9 класу вступив до ПТУ №19 на автослюсаря. На заняття ходив з таким типовим дипломатом, пам’ятаєте, вони були популярні у радянські часи? То навколишні казали, що я буду якимось директором (сміється, – прим.авт.). Провчився 3 роки і зрозумів, що хочу продовжувати навчання.

– Був хтось із ромів для вас авторитетом?

– Так, це Аладар Адам і Йосип Адам. Той ромський рух тоді справив на мене неабияке враження. Я відчував, що хочу бути серед них.

– І ви таки серйозно підійшли до цього питання, зайшовши з несподіваного боку – ви стали зятем Аладара Адама, вкравши його доньку…

– Так. У 1998 році я зустрічався з Розалією. Мені було 18, їй 17, ми кохали один одного. Але її батьки ще не хотіли видавати доньку заміж. Тому довелося за нашим ромським звичаєм вкрасти дівчину. Аладар у той час був лідером громади, депутатом Ужгородської міської ради і навіть був кандидатом у нардепи. То це був досить сміливий вчинок.

– Як відреагував на це батько Розалії?

– День-два погано, а потім змирився.

– Було веселе ромське весілля?

– Ні, весілля не було.

– Чому?

– Родина так вирішила. Сказали, що ми ще не заслужили. А сам я грошей не мав на весілля, тож ми тільки розписалися і почали жити разом.

– А пізніше стосунки з тестем налагодилися?

– Так, він мене прийняв у родину. І навіть залучив до роботи у газеті «Романі Яг» («Ромська Ватра»). Спочатку я був водієм. Возив в основному редакторку Євгенію Навроцьку. Але всюди бував, прислухався, вчився. Так формувався мій світогляд. Я був перекладачем, охоронцем, помічником. Тоді я зрозумів, що таке громадська організація. Паралельно торгував на базарі, як усі люди на той час. У нас уже була перша дитина, донечка, тож треба було годувати сім’ю. Але Аладар та Йосип Адами, Євгенія Навроцька підштовхнули мене до лідерства і громадської організації. І я наважився. Зібрав молодь, зробив засідання і отримав їхню підтримку на голову громадської організації. Відразу, до речі, відчув, що іншим лідерам це не сподобалося. Вони побачили конкуренцію. Тим не менше, ГО «Романі черхень» («Ромська зірка») було створено і вона займалася молодіжним рухом.

– Яким було головне досягнення цієї ГО?

– Починали ми, як і більшість молодіжних громадських організацій: залучали молодь до спорту, організовували її дозвілля тощо. Однак з часом зрозуміли, що займатися одним умовним «футболом» – замало. Ромські проблеми значно глибші та масштабніші і, переважно, лежать у правовій площині. А для цього потрібні відповідні знання. Тому наступним моїм важливим кроком став вступ до МАУП. Я розумів, що мені потрібна повноцінна вища освіта і вступив на юридичний факультет. Міжнародний освітній фонд оплатив моє навчання і я вчився 7 років. Перший рік стаціонарно, потім заочно. Знайомі юристи мені порадили зосередитися на кримінальній юриспруденції. Завдяки цьому та багаторічній практиці сьогодні я можу фахово розбиратися у багатьох питаннях.

– А що за робота була у Будапешті?

– У 2006 році один американець у пошуках свого представника в Україні вийшов на мене через «Романі Яг». Мені запропонували представляти інтереси ромського волонтерського руху в Україні. Їм потрібна була людина, яка розмовляє українською, російською, угорською і ромською мовами. Я погодився і почав їздити на роботу в центральний офіс у Будапешт в організацію «Рома-ґаджа діалог» (Ромсько-український діалог»). То був чудовий проект. Якби зараз такі діяли, роми ще більше би розвивалися. Вони знаходили волонтерську роботу закордоном, доглядали за хворими, старими людьми в Італії, Угорщині, Німеччині. Отримували за це житло і кишенькові гроші, але вчили мови, хтось одружувався і там залишався. Вони навіть думати починали інакше – настільки мінявся світогляд.

– Наступний пункт у вашій біографії – робота на телебаченні. Здається, ви перший ром в Україні, який офіційно отримав посаду редактора державного телебачення?

– Так, у 2008 році на обласному телебаченні запустилася редакція національних меншин. Багато в цьому напрямку зробив Віллі Пап і все та ж Євгенія Навроцька. Мене запросили туди в якості ведучого програми. Редактором була Віра Кобулей. Це був безцінний досвід! Я багато читав вголос, мене вчили говорити, виправляли дикцію. А потім я так захопився, що свої гроші використовував на автомобіль, щоб поїхати на зйомки, купив відеокамеру. Словом, жив своєю програмою.

– Як все це сприймали роми?

– Спочатку не розуміли, а потім я став справжнім авторитетом серед них. 2012 року мене обрали кращим журналістом року. Поступово я починав цікавитися політикою. У 2010 році були місцеві вибори. Я взяв участь. Не виграв, але отримав досвід і вже на наступні вибори ретельно підготувався. І тепер я вже другий термін поспіль є депутатом Ужгородської міської ради.

– У чому причина такого бажання все пізнати і все спробувати?

– Не знаю, таким я є. Якоюсь мірою – це амбіції, цікавість, азарт. А ще мені щастить на людей, які вчасно з’являються у житті і підштовхують до руху. Після МАУПу я ще вступив на факультет суспільних наук УжНУ. Зараз я аспірант. Працюю над кандидатською дисертацією. Моя тема стосується інтеграції ромів та суспільних процесів.

– Ви багато в чому є ромським новатором: державна робота на телебаченні, дисертація, активіст Майдану. Здається, ви сам і є яскравим прикладом інтеграції ромів в українське суспільство.

– Я б не говорив про новаторство, а, в першу чергу, про ті зміни у ромському середовищі, які відбуваються вже сьогодні. Напевно, я би нічого не зробив без своєї команди, яка щодня допомагає мені у вирішенні найрізноманітніших ромських проблем. Роми хочуть змін, чимало з них до них готові, однак на цьому шляху є також чимало перепон, вирішення яких вже залежить не від ромів, а від конкретних дій української влади.

– Скажіть, а всі ці інтеграційні процеси не можуть призвести до зникнення ромській нації як такої? Адже, звикли вважати, що генетично закладено, що роми кочують, співають, легко ставляться до грошей і статків, народжують багато дітей.

– Ні, це інші поняття. Безперечно, є речі, які повинні прогресувати. Це має бути свідомо. Якщо ти хочеш багато дітей, то треба розуміти, що їх треба забезпечити, поставити на ноги, дати освіту. Якщо ти живеш у правовій державі, то не можна порушувати закон. Красти не можна. Потрібно слідкувати за здоров’ям, дотримуватися правил гігієни. Це все не має нічого спільного з культурою. Натомість треба берегти свою мову, пісні, традиції.

– Чи вдається вам бути об’єктивним у конфліктах між ромами і українцями. На чиїй ви зазвичай стороні і кого захищаєте?

– Раніше я намагався завжди стати на бік ромів. Боровся за них, навіть якщо вони були не праві. Але Майдан мене самого змінив. Я зрозумів, що я ром, але в першу чергу є українцем. Тому повинен діяти як законослухняний громадянин. Спочатку це викликало супротив. Вони питали, на чиїй я стороні. Але я пояснюю, що красти не можна. Битися не можна. А якщо вчинив злочин, повинен нести за це відповідальність.

– Ви інтегрований ром. А у яких ситуаціях ваші гени дають про себе знати?

– Мені здається, що я можу скипіти чисто по-циганськи. Можу бути занадто емоційним, коли обговорюється якесь важливе питання. Це схоже на італійців, розумієте? Коли вони надто голосно на щось реагують. Вони дуже емоційні.

– У сім’ї ви авторитарний чоловік, батько? Підозрюю, що ваше рішення є остаточним і обговоренню не підлягає.

– Якщо жінка наводить переконливі аргументи, то який чоловік може відмовити? Але частіше переконливішим, звісно, буваю я (сміється, – прим.авт.).

– Дружина ваша працює?

– Вона має освіту, але є домогосподаркою. Так у нас заведено: чоловік повинен забезпечувати сім’ю, а жінка – дбати про домашній затишок. Правда, у дочки щодо цього вже інші думки. Вона студентка, навчається на Факультеті суспільних наук УжНУ, планує потім знайти роботу за спеціальністю. Син іще школяр. Теж має далекоглядні плани на життя.

– Скажіть, що українці могли б перейняти від ромів? Чого повчитися?

– Роми не мають страху. Навіть, якщо потрапляють у глухий кут, все одно шукають вихід. Ром може втратити все, але дійде до своєї цілі. Йому це може зашкодити, але він іде. І ще – ми легко ставимося до життя. Ми – вільні, як вітер. Це чудові риси. Цьому можна повчитися.

Лариса Липкань, Varosh

Фото: Євген Бочок