Федоре Золтановичу, яким був шлях до рівня висококласного футболіста?

— Вже в 10-му класі Чопської школи почав виступати в складі місцевої команди на першість області. Під час одного з матчів мене разом із Миколою Митровським помітив тодішній адміністратор «Верховини» Карло Олаг (легендарний гравець СК «Русь» та «Спартака»). Вже наступного дня тренувалися в Ужгороді під орудою відомого фахівця Михайла Михайлини. В складі «Верховини» стали бронзовими призерами чемпіонату УРСР у зоні Б. Але після зміни на тренерському містку, з приходом Бориса Калинова, я вже не вписувався в ігрові схеми нового наставника і був відрахований із команди. Через два тижні після цього мене запросили до хмельницького «Динамо». Коли через півроку був призваний на службу в армію, відправили до одеського футбольного СКА, де в той час тренером працював Олексій Мамикін. Наставнику моя гра сподобалася, й невдовзі після матчів у молодіжному складі потрапив до основи СКА. Дуже запам’ятався дебют — у поєдинку в 1966 році в основному складі вийшов на поле проти тбіліського «Динамо».

Чи йде в порівняння той час становлення футбольного професіоналізму й те, що маємо в розвитку українського футболу нині?

— Не все гладко йшло й у мене. В 1969 році пе­рейшов у луганську «Зорю». Але там у мене не склалася співпраця з тренером Віктором Гурієвим, і разом ще з кількома гравцями перебралися в П’ятигорськ. Але, на жаль, через протест «Зорі» мені заборонили впродовж двох років грати на професійному рівні. Тому знову повернувся до рідного Чопа й півроку виступав за місцевий «Локомотив», потім у 1972-му завершував кар’єру в ужгородській «Говерлі». Досить-таки рано — у 27 років — повісив бутси на гвіздок і почав займатися футбольним арбітражем. Загалом на найвищому рівні провів 56 матчів і забив два голи.

Як складалася ваша суддівська кар’єра?

— Проводив матчі всесоюзної другої ліги. Пам’ятаю, що упродовж кар’єри три матчі судив у Одесі, й всі поєдинки СКА програв. Уболівальники тоді на мою адресу вигукували: «Варга, в нас ти навчився грати в футбол, ми тебе навчимо ще й судити!» Згодом став інспектором, а потім перейшов на тренерську роботу.

Цікаво, чому на тренерській стезі обрали саме жіночий футбол?

— Спочатку працював із хлопцями в ФСТ «Гарт». У мене є чимало знаних вихованців, із ними виборював титул чемпіона України в своїй віковій групі. Серед них — Володимир Овсієнко, Анатолій Дерев’янко, Артур Апіян, інші талановиті хлопці. А от тренером жіночої команди став волею випадку. Проходила спартакіада області, й Ужгород не мав жіночої команди, тож Леонід Городний (тоді очолював відділення НОКУ в області) доручив мені в короткі терміни підготувати жіночий футбольний колектив. Дали мені гандболісток, коротко пояснив їм футбольні правила, навчив азам гри, і одразу вийшли грати. А вже в ході змагань дійшли до фіналу, в якому перемогли суперниць.

Розумію, що на цьому не зупинилися?

— Спробували поборотися і в чемпіонаті України… В матчі за третє місце поступилися Донецькій області й у підсумку посіли четверте місце. Це був вражаючий успіх для Закарпаття в 2002 році, після цього жіночий футбол став знову розвиватися, й наші команди постійно беруть участь у чемпіонаті країни. А в 2006 році молодіжна жіноча команда Закарпаття стала вже бронзовим призером чемпіонату України.

На якому рівні зараз у краї розвиток жіночого футболу?

— За результатами змагань минулого сезону команда дівчат 2000 року народження виборола право виступати в українській вищій лізі, інші три команди: U-17, U-15, U-14 грають у першій лізі. Найближчі змагання серед 16-річних спортсменок пройдуть у Львові з 12 по 16 квітня, де збірна Закарпаття боротиметься ще з сімома кращими командами країни. Сподіваюся, що потрапимо до трійки найкращих, але для цього потрібно виграти мінімум у двох матчах. Великі надії покладаю на команду дівчат 2001 року народження, які також незабаром візьмуть участь у зональних змаганнях у Тернополі з 3 по 7 травня.

Які райони області делегують найбільше своїх представниць до складу збірної Закарпаття?

— Маємо дівчат з Виноградівського, Хустського, Ужгородського районів та м.Ужгород.

А тренерський склад — це тільки чоловіки?

— З числа моїх вихованців виросли тренери. Зокрема пліч-о-пліч зі мною працює Христина Костевко.

З якими проблемами стикаєтесь у своїй роботі?

— Найбільша з них — нестача полів. От зараз, перед чемпіонатом, ми змушені готуватися на міні-футбольному майданчику, а грати доведеться на стандартному полі з природною травою. Доволі складно знайти місце, щоб провести повноцінну підготовку.

Що вас мотивує у ваш поважний вік і надалі активно займатися улюбленою справою?

— Саме молодь і надихає мене працювати, робота додає мені енергії, мотивує продовжувати в такому ж дусі — рухатися, спілкуватися, виправляти помилки підопічних — таке моє життя. Перерва для тренера — гірша смерті…

Розмову записав
Роман СЕНИШИН