67-річну майстриню-рукодільницю Василину Ону в присілку Солоний у Ганичах знають усі. Тому знайти її оселю на узвишші край села не склало жодних труднощів. Вона гостинно запрошує на обійстя. У невеликій кімнаті – нехитра творча майстерня: на столі різнобарвні клубки ниток, зразки готових рукотворів, ткацький реманент, а посередині – кросна, найголовніше знаряддя праці.
Василина Михайлівна розповідає: цьому ткацькому верстату вже за півсотню років. У юності, в далекому 1965 році, у неї був вибір: піти на місцевий цегельний завод або до ткацького цеху. Обрала друге, за три місяці опанувала ремесло й почала самостійно виготовляти барвисті тонкорунні килими. Наставницею Василини була знана далеко за межами Закарпаття майстриня художнього ткацтва Гафія Візічканич. Коли підприємство розпалося, Василина Она викупила кросна й привезла додому. З тих пір це її улюблене робоче місце.
Коли є замовлення, трудиться за верстатом і по десять годин на добу. Втім, каже, для неї це, швидше, відпочинок: «Це праця невимушена: коли маю бажання – тоді й беруся до неї. Вона мені дуже любиться і приносить задоволення».
Василина Она – вже, мабуть, єдина в усій Україні майстриня, яка зберегла до наших днів давні традиції килимарського ремесла. Хоча кросна, за її словами, ще є вдома у людей, адже після закриття цеху викупили всі верстати. Та доля їхня сумна – зазвичай припадають пилом на горищах. Є ще майстрині, які виготовляють вовняні ковдри – джерги, – і в Новоселиці на Тячівщині, і на Гуцульщині. «А таких килимів, як я тчу, більше ніде не роблять», – каже. І трохи шкодує, що ткацтво не викликає цікавості в молоді. Навіть шестеро дітей майстрині обрали інші заняття в житті. Колись школярі приходили до пані Василини на екскурсії, а зараз і того немає. Щоправда, недавно у сільському будинку культури їй влаштували зустріч, під час якої розповідала про свій промисел. Для популяризації традиційного ремесла, вважає жінка, треба знайти спонсора, який би допоміг придбати верстат, основу, нитки. А ентузіастів у наш час бракує. Туристи теж не часті гості в оселі майстрині. Каже, приїжджають хіба друзі дітей, цікавляться, фотографують.
Під час нашого візиту рукодільниця саме ткала на замовлення накидки для стільців. Виготовляє їх по 12–16 штук підряд, а потім розрізає і кожну перев’язує. Барвисті і яскраві – вони додають інтер’єру осель автентичності та самобутності. Домотканими рукотворами застеляють м’які меблі, стільці, використовують як килимові доріжки на підлогу. Тішать очі вигадливі орнаменти, кожен із яких має свою назву – «вусики», «метелик», «хмари», «хвилі». Деякі з них традиційні, а деякі елементи майстриня нафантазувала сама. Кольорову гаму Василина Михайлівна обирає на власний смак або за бажанням замовника. За нитками для майбутніх килимів їздить до Тячева, купує одразу з сотню мотків.
Серед замовників продукції – односельці, знайомі, власники меблевих магазинів. Люди охоче купують вироби від Василини Они – як сувеніри, подарунки, возять за кордон – до Чехії, Польщі. «Оце ничельниці, це бердо, а от грабельки, – знайомить зі своїм «інструментом» господиня. – Внизу натискаю лапки, які приводять у рух кросна. Головне – до цього ремесла треба мати любов, а без того нічого не вийде».
«Хочеш спробувати?» – питає. Сідаю за кросна і слідую настановам майстрині. «Ну, от бачиш, уже й навчилася, – жартує. – Ще недільку практики – і освоїш, це ж не складна математика».
Василина Она – мати-героїня, з чоловіком виховали й дали гідну життєву науку чотирьом синам і двом донькам. Розлетілися по світах – один із синів живе в Канаді, решта – в різних містах України і Закарпаття – Дніпрі, Львові, на Волині, в Ужгороді, Іршаві. Часто навідуються до бабусі семеро онуків і правнучка. Василина Михайлівна не лише ревно береже давні традиції, а й сповна користується благами цивілізації: читає новини на планшеті, який слугує і для зв’язку з найріднішими. Журиться тільки, що на узвишші «не ловить» інтернет, мусить спускатися до сусідів. Вони з чоловіком люди віруючі, тому відповіді на життєві питання любить шукати в Біблії – теж, до речі, у власній електронній бібліотеці.
Така вона, хранителька давнього жіночого ремесла, яким колись славилися Ганичі і Тячівщина. Закохана у свою справу, привітна і життєлюбна. Тож нехай її кросна не спиняються, а унікальні витвори невтомних рук дарують красу, затишок і радість ще багато-багато років.
Наталія МАДЖАРА,
Тячівщина