Текст коментаря
Ваше ім'я
Код з малюнка:
Зберегти Скасувати

Розповідь одного священика (ФОТО)

4 вересня 2018 р., 08:50

Священний будинок Яноша Гасича

На вулиці Підгірній, 47 в Ужгороді є будинок, який також виконує роль храму. У ньому працює Євангельська методистська церква, причому працює, з перервою на радянські 40 років, ще з 20-х років минулого століття. Сам будинок звели тут ще у 1908 році, а у березні 1923-го американська "Board of Missions of the Methodist Episcopal Church, South (Nashville, Tennessee)" викупила його для потреб невеличкої методистської громади Ужгорода, яка до того не мала постійного місця зборів.

{g}

Будинок це був просторим і складався з двох квартир. У тій, що вікнами виходила на вулицю, знаходилася простора зала для богослужінь і дві житлові кімнати для сім'ї священика. Друга квартира, більша за першу, розташовувалася вздовж двору. Її громада здавала в оренду, отримуючи таким чином невеличкий, але регулярний прибуток, який використовували на зарплатню священику та підтримку молитовного дому. Позаду будинку знаходився величезний город та сад, який нині є територією ЗОШ № 2.

На жаль, про життя методистської громади Ужгорода в чехословацькі часи ми багато не знаємо. Відомо лише, що у 1936 році в будинку проживав 34-річний священик Ярослав Черний, 20-річна Барбора Черна – можливо, молода дружина священика, а квартиру громада здавала чиновникам Петру Яренкевичу та Фердинанду Крейліку.

У 1938-му році священик чехословацької методистської церкви змушений був покинути Ужгород. В орендовану квартиру заселився власник готелю та ресторану "Берчені" Дюла Сіладі, обійстя же священика стояло закритим аж до 1941 року, поки угорська методистська церква не направила до Ужгорода пастора Яноша Гасича. Він став мешканцем міста у важкі воєнні роки, а потім так і залишився тут на все своє життя.

Народився Янош Гасич у 1898 році в Ніредьгазі. Його батько, Ян Гасич, був бідним робітником зі словацького міста Прешова. Мабуть, хтось із його предків займався пожежною справою, адже прізвище його зі словацької мови перекладається саме так – "пожежник". Одружився Ян на угорці Юліанні Борош з Ніредьгази, там же молода сім'я залишилася жити. Діток у пари було шестеро. Одна з них, Юлія, у дорослому віці і наважилася першою у сім'ї греко-католиків Гасичів перейти у протестантизм. Дівчина захопилася ідеями методистського руху, поїхала у Німеччину, де стала сестрою милосердя (але не монахинею, бо протестанти не мають монаших чинів).

Через деякий час до Німеччині приїхав і старший брат Юлії – Янош. Нині рідні не знають, хто саме вплинув на юнака і чому він також обрав служіння у методистській церкві, адже ця релігійна течія на початку ХХ століття була в Угорщині маловідомою і слабо розвиненою. Мабуть, свій вклад у вибір Яноша зробила все ж Юлія, котра також допомогла братові вступити до методистської духовної семінарії у Франкфурті-на-Майні.

Це був поважний навчальний заклад, який забезпечував хорошу європейську освіту. Навчалися у ньому молоді люди з різних країн. На літніх канікулах семінаристи їздили один до одного у гості – так Янош Гасич побував у 10-ти європейських країнах. У Швейцарії підкорював зі своїм товаришем гірські вершини, а ще тяжко працював, прибираючи стружку в цехах деревообробного підприємства. У Лондон поїхав, аби вивчити англійську мову. Потім згадував, що коли намагався на вулиці у когось щось спитати, перехожі дивувалися: "Якою мовою ви розмовляєте?". Аби говорити англійською так, щоб його розуміли англійці, він і залишився у Лондоні на довший час, влаштувався працювати садівником.

По закінченні навчання в семінарії Яноша призначили священиком і направили служити до невеликого угорського селища Бор'яд. Звідти він часто приїздив до Будапешта, де і познайомився зі своєю майбутньою дружиною Табеєю Ленк. Табея була чистокровною німкенею з міста Шонгайде. Її батько працював оператором на електростанції місцевої ливарні, рідні володіли фабрикою з виготовлення щіток, тобто, сім'я Ленків була інтелігентною і заможною.

Табея приїхала до Будапешта погостювати у друзів. Вона теж була методисткою, саме у церкві й познайомилася зі священиком Яношем Гасичем. Янош на той час мав уже 31 рік, Табеї було всього 22, але вони так сподобалися одне одному, що дуже швидко обвінчалися – Табея навіть додому до батьків з'їздити не встигла.

Придане для неї сім'я направила потягом, весілля зіграли у 1929-му в Будапешті, після чого молода пара поїхала у Бор'яд. У 1930-му у них народився син Янош, ще через рік на світ з'явилася донька Янка, а 1935-му пара дочекалася другого сина Тібора (саме він та його молодша сестра Лівія і розповіли нам цю історію).

Після цього пастора Гасича перевели до Мішкольца, де він працював аж до 1941 року. А тоді перед священиком поставили завдання відновити методистську громаду Ужгорода, полишену без священика. Так сім'я зібрала речі і поїхала до угорського Унгвара. Методистська громада тут була дуже маленькою – всього близько 20-ти сімей. Державної підтримки церква не мала, зарплатня священика була маленькою, тож Янош розумів, що в місті йому буде непросто. Але то була людина, яка не боялася роботи і вірила, що з Божою поміччю подолає всі труднощі.

Коли Гасичі приїхали до свого нового ужгородського помешкання, були вражені тим, як тут усе запущене. Город і сад – занедбані, абсолютно пусті квартиру і молитовний зал довелося ремонтувати. Друга квартира, як ми вже згадували, була заселена єврейською сім'єю Сіладі. Багатій Дюла Сіладі, хоч і був власником ресторану та готелю, скромно жив в орендованій двокімнатній квартирі. Дітей у нього з дружиною не було, але разом із ними проживав якийсь родич – молодий юнак, хворий на туберкульоз. Хлопець був дуже слабким і блідим, спілкуватися з людьми не любив, частіше за все лежав собі в гамаку десь поміж дерев у великому садку. Старші же Сіладі були людьми добрими і привітними, тому сім'ї священика Яноша Гасича було дуже важко дивитися на те, як немолоде уже подружжя у 1944-му забирали до гетто. Забігаючи наперед, скажемо, що після Другої світової війни ніхто з них до Ужгорода так і не повернувся, казали, що Сіладі загинули у концтаборах. Та якось приїхав до міста невідомий чоловік, котрий представився родичем колишнього власника готелю "Берчені". Він попросився пройти до саду, бо знав, під яким деревом Сіладі заховали свої сімейні коштовності. Сховок таки знайшов, після чого, подякувавши, поїхав. Більше про сліди цієї сім'ї та її нащадків Гасичі нічого не чули.

Загалом в роки війни ужгородський священик та члени його родини жили спокійно, хоч і дуже скромно. Зарплатні священика не завжди вистачало для того, аби забезпечити усім необхідним дружину з трьома дітьми. Тож по неділях Янош Гасич проводив служіння для громади, в інші дні давав приватні уроки німецької та угорської мов, а ще невтомно працював на городі та в саду. Зібраний урожай сім'я віддавала на перепродаж знайомій жінці, котра торгувала на ринку – це, разом із запасами на зиму, дозволяло Гасичам почуватися впевнено. Щодо Яноша, то він ще й часто був для прихожан порадником і помічником. До нього, як до людини з освітою, приходили, аби написати заяви, клопотання, листи, часто супроводжував Янош до чиновників і методистів, котрі приїжджали до Ужгорода з усіх куточків краю. Всі знали, що коли приїдуть до міста, мають тут надійну і відповідальну людину – місцевого пастора, котрий однаково добре знає і угорську, і словацьку мови. До слова, зовні методистський священик ніяк на служителя церкви не скидався, адже в цій релігійній течії давно відмовилися від спеціального одягу для пасторів.

У 1944-му, коли родину Сіладі забрали до концтабору і квартира звільнилася, туди заселили Військовий трибунал: двох угорських військових-юристів та секретаря. Суд у стінах цієї квартири провели лише раз, коли покарали солдата за знятий і вкрадений з літака годинник. До своїх сусідів військові ставилися привітно, навіть запропонували Яношеві пригнати військову вантажівку, аби він спакував речі і тікав з міста. "Війна вже програна, тож їдьте і не зупиняйтеся аж до Німеччини", – казали вони пастору. Але він самовільно покинути громаду не міг, тож від пропозиції військових відмовився.

Стояла осінь. Ужгород на той час вже активно готувався до боїв безпосередньо на вулицях міста. Радянські розвідувальні літаки залітали все частіше, бувало, скидали освітлювальні "свічки Сталіна", які угорські військові намагалися збити пострілами. Навколо міста розташовувалися потужні прожектори, промені яких вночі "шукали" на небі ворожі літаки, аби військові могли збити їх. Влада зобов'язувала ужгородців викопати на своїх подвір'ях землянки і перечікувати там повітряні нальоти. Неподалік будинку Гасичів, у паркані лютеранської церкви, облаштували кулеметне гніздо, біля якого чергували солдати.

Канонаду стало чутно ще тижні за два до дня, коли радянські військові зайшли в місто. За кілька днів до того спішно виїхав Трибунал, угорські військові почали відходити, тож всім стало зрозуміло, що армія має намір здати місто. Насамкінець дорогу трохи далі будинку "Просвіти" замінували, біля кулеметного гнізда залишили двох молодих солдатів і місто затихло. Першими на повороті нинішньої вулиці Другетів з'явилися два козаки на конях. Обережно вийшли, побачили кулеметне гніздо й швидко поскакали назад. Угорські солдати, кинуті напризволяще, зрозуміли, що на них тут чекає вірна смерть. Мешканці сусідніх будівників вмовили їх тікати, почали збирати їм старий одяг. Янош теж виніс свої штани, тож солдати перевдягнулися і втекли. Що було з ними далі – невідомо, адже хлопці мусили ховатися і від своїх, і від чужих.

Незабаром після того, як у місті підірвали мости, на площі Другетів з'явилася колона радянської піхоти. Військові йшли годинами, здавалося, колоні не буде кінця. Серед них було багато поранених, а ще видно було, що солдати зморені, голодні і дуже брудні. Спершу ужгородці ховалися у будинках, потім почали несміливо виходити. Дивитися на радянських солдатів без жалю було неможливо. Місцеві мешканці почали виносити їм їжу, Янош теж виніс на вулицю кошик з яблуками, поставив на землю. Солдати, побачивши це, кинулися до кошика, почали хапати яблука, засовувати їх у кишені. Кошик перевернувся, яблука розсипалися, котилися вулицею, а солдати за ними бігли, жадібно хапали і далі наздоганяли колону.

Ще кілька днів місцеві жителі ховалися у своїх домівках. Ходили чутки, що солдати розбили і розграбували всі магазини у центрі, а у тих ужгородців, котрих таки зустрічали на вулицях, забирали наручні годинники. У той час сусідка Гасичів, Ілуш-нийні, попросила Яноша піти з нею у пасаж, аби подивитися, чи вцілів її магазинчик з продажу канцтоварів. Янош взяв із собою ще й двох синів, аби допомогли винести вцілілий товар. Крадучись від будівлі до будівлі, дійшли вони до пасажу, а там побачили страшну картину: всі магазини були розбиті, товар носило вітром по всьому пасажу. У магазинчику Ілуш-нийні по підлозі були розкидані коробки з папером, хтось потрощив авторучки, загалом видно було, що сюди прийшли не красти, а просто розбити.

З того часу почалися дуже важкі часи. До пустої квартири методистської церкви заселилися тепер уже радянські офіцери. Були вони менш привітними, ніж угорці, постійно просили покористуватися посудом та столовими приборами, бо своїх не мали. Могли навіть серед ночі прийти за склянками, хоча й приносили натомість хліба. А якось один із них прийшов п'яний, почав кричати, аби йому зрубали дерево в саду, бо він хоче в печі вогонь розкласти. Табея з дітьми пожаліла рубати задля такого фруктове дерево. Діти знайшли в саду стару гілку, розпиляли її і принесли п'яному офіцеру. А коли додому повернувся Янош, то прийшов до офіцерів і сказав, що коли ще раз таке станеться, піде скаржитися військовому керівництву.

На "маленькі роботи" Яноша не забрали, бо його батько був словаком. Але і служити далі теж не дали. Спершу всі протестантські громади міста об'єднали під головування баптистського пастора. Подейкували, що він був МДБ-шником. Залишившись без роботи, сім'я Гасичів виживала, як могла. З будинку продали усе цінне, навіть обручками Яноша і Табеї довелося пожертвувати. Саме у цей складний час, у 1947-му році, у подружжя народилася четверта дитина – донька Лівія.

У 1952 році будинок методистської церкви держава націоналізувала, пристосувавши під дитячі ясла № 4. Гасичів же поселили неподалік, на вулиці Підгірній, де вони мали розділити 4-кімнатну квартиру зі ще однією сім'єю. Тоді, аби пройти у свою частину квартири, Гасичі мали або проходити через вітальню сусідів, або через спільну ванну з туалетом. Їхні гості завжди дивувалися, коли їх заводили до квартири через туалет.

Янош тоді влаштувався на роботу паркетником, викладав паркет в Ужгородському замку, коли його переробляли у музей. А потім багато років був працівником на ФМК.

Розраду він знайшов у кімнатних рослинах, вирощував такі калли, які не раз перемагали на міських виставках.

Помер останній довоєнний методистський священик Ужгорода у 1988 році, лишень трохи не доживши до свого 90-річчя.

Наостанок лише скажемо, що діти Яноша Гасича у пам'ять про свого доброго батька стали одними з тих, хто на початку 90-х років минулого століття, одразу після здобуття Україною незалежності, підписалися під меморандумом про відновлення методистської церкви в Ужгороді. У 1992 році методистській громаді повернули будівлю на вулиці Підгірній.

Там церква працює і нині.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, "Про Захід"

Останні новини

Закарпаття

Україна

Світ

Всі новини »
Головний редактор - Ярослав Світлик, журналісти - Мирослава Химинець, Вікторія Лисюк, Габріелла Руденко.
© 2010-2014 «Час Закарпаття». Передрук матеріалів дозволений лише за умови гіперпосилання на chas-z.com.ua. E-mail редакції: chas.zakarp@gmail.com