«Життя прожити - не і поле перейти, а літа біжать, як паровоз, і сниться, що й сьогодні мені лиш 22 роки, я - старший помічник машиніста Мукачі¬вського депо, жваво перевіряю колеса на справність, а на пероні стоїть моя Могдушка - чотирнадцятилітня красуня-школярка, що і теплом своєї сонячної посмішки обігріла мою зранену душу», - і сивочолий дідусь дивиться у вічі своєї дружини, ніжно стискаючи старечу руку. Тоді дівчинка не здогадувалася, що для того, аби їхня доленосна зустріч таки відбулася, юнакові довелося пережити справжнє пекло, і у нерівному бою подолати смерть.
Він зробив її своєю князівною, а вона народила йому трійко чудових синів. Але хто такий Михайло Васильович КНЯЗЬ?
- Дезертир угорської армії, - вимовляє чоловік з гордістю. - Хоч і служив у них слюсарем, та як справжній патріот свого народу, не міг дозволити, аби техніка стріляла по солдатах, що боронили батьківщину від загарбників і боролися за власну свободу.
І Михайло Васильович знову поринає у спогади
- Три дні блукав лісами, аж поки мене не знайшли партизанські розвідники. Змореного голодом привели вони «шпигуна» до начальника штабу на прізвище Штендер. Забрали зброю, запальничку і почали допитувати - хто такий, звідки взявся, що у лісі робив (думали, що просто відстав від „своїх", адже на мені була угорська уніформа)? Врятували від розстрілу моя русинська вимова і командир партизанського загону В. П. Русин. Той допит пам'ятаю, ніби це було вчора:
- Якщо все так, як розповідаєш, то, чому після втечі ти додому не повернувся? - запитує комісар Фабриці, наставивши на мене дуло автомата.
- Товариш сказав, що якщо я у Підгоряни повернуся, то всю мою родину, як сім’ю зрадника нації, угорці показово розстріляють, - відказую, ледь перевівши подих.
- Підгоряни кажеш? - озвався до мене Русин.
- Так точно, товариш командир. Там у мене мамка, няньо, брати та сестри.
- А з якої вулиці?
- Старої.
- Імена братів та сестер від меншого до старшого, і швидко!
- Августин, Імре, Ірина, Йолана, Марія, Іван, Василь, Юля, Антон.
- Де Костроми живуть, знаєш?
- Шостий будинок, якщо йти від залізниці, - і Василь Павлович поплескав мене по плечу. — Що ж ви до малого причепилися? Своїх не розпізнаєте? Дав би він вам пістолет, якби був ворогом? Наш хлопець! Наш - відказує, усміхнено дивлячись на Штендера. - Нагодувати! Перевдягнути! Видати зброю! - скомандував, радісно обхопивши мене за обличчя - Ну що, синку, вітаю тебе у нашому загоні. Я коли в гімназії вчився, у Костроми квартирував, - пояснює командир здивованому комісару, - малих Князів ще дітьми затямив. Ач, як виріс хлопчина!
- А що було потім?
- Потім була розвідка, ремонт партизанської техніки, а ще - героїчне захоплення в полон угорських військових, коли нас було 350, а їх - трохи більше трьох тисяч.
- Як вам це вдалося? - запитую, не приховуючи подиву.
- Без єдиного пострілу. Вони тоді від зливи біля вогнища обсихали - пороздягалися до спіднього, та ще й усю зброю на одну купу склали. Як тільки останній вояк став викручувати онучу, ми їх, як-то кажуть, „тепленькими" й схопили. (Сміється). Вивезли тоді з їхнього перевалу вісімнадцять возів зі зброярським начинням та три польові кухні. Ото були трофеї! - хвалиться, усміхаючись, ветеран! - У нашому загоні жартували: „План Штендера-Русина треба вписати у підручники з партизанської підготовки!". Мабуть, так спокійно й промайнула б моя служба на фронті, та одного разу як бабахнуло...
- І бабахнуло не один раз - двічі був поранений Михайло Васильович у боях за Прагу. Що допомогло йому вижити після тяжкого поранення в голову і вибратися, як тоді здавалося, із непросвітної непритомності? Мабуть, Господь вирішив, що Михайло таки має виконати свою обіцянку, яку дав однополчанину Матушаку ще тоді, коли за підозрою у навмисному псуванні ворожих танків, опинився у військовій камері - прожити життя за тих, хто так і не повернувся з фронту. Михайло боровся за нього з останніх сил, у мареві лаявся на ворожого солдата, відчайдушно стискаючи, наче гранату, руку молоденької медсестри. І слабким був той потиск зраненого солдата, та Леся, що чи не єдина розуміла нашу говірку, позаяк була з юнаком однієї національності, лише змочувала розпечене жаром чоло. Хлопець таки вибрався із того світу, його, як учасника бойових дій, нагородили численними нагородами, орденами та медалями, але юність його назавжди обпечена гіркими слізьми втрат бойових товаришів.
- Вже дев'ятий десяток років скоро буде за моїми плечима, а я й досі не вірю, що давно вже немає в живих тих побратимів, з якими не так давно піднімали чарку на честь перемоги у тій страшній війні. Вони - справжні герої, що пішли захищати свою Батьківщину і пожертвували заради неї життям. Хлопці помирали з надією, що ми з вами житимемо під мирним небом. А війна знову прийшла до нашого дому, прийшла разом з тими, з чиїми дідами колись пліч опліч стояли, дивлячись у вічі смерті, заради спільного й світлого майбутнього. Від того в душі ще паскудніше. Хочеться, аби це закінчилося. Ми з тобою, Душко, обов'язково мусимо до цього дожити. Правда ж? - і дідусь знову пригорнув до себе ту заради якої тоді вижив.
6 жовтня Михайло Васильович Князь відсвяткував свій 90-літній ювілей. З такої нагоди бажаємо ювіляру міцного здоров’я, миру, радості й достатку, сімейної злагоди і любові, довголіття, Божої ласки на кожен прийдешній день.