Іван Васильович народився у Кричові. Був наполегливим і працьовитим, у шкільному свідоцтві значилися самі п’ятірки. Два роки навчався в Хустській гімназії, а згодом ходив до СШ аж у сусіднє Драгово. П’ять кілометрів туди й стільки ж назад через ріку Тереблю прошкував щоденно, закінчив школу із «золотою» медаллю. З однокласником-драгівчанином В. Рішком, котрий згодом став заслуженим лікарем України, подалися в Ужгородський університет на медичний факультет.
Вступили. Вчилися. Та Іванові довелося вертатися додому: батьки не змогли його далі вчити – в хаті, окрім старшого сина, ще 6 дітей підростало (До речі, шестеро здобули вищу освіту, причому п’ятеро з них – педагоги). Оскільки не вистачало дипломованих учителів, йому запропонували викладати ботаніку й географію в рідному селі. Два роки непомітно минули в освітянській праці. Згодом заочно закінчив Ужгородський учительський інститут за спеціальністю «фізика та математика». І ось його призначають у 1954-му директором семирічки в с. Руське Поле. Через рік – на таку ж посаду в с. Калини. Саме тут зустрів красуню-вожату Анночку Куцин, з якою стали на весільний рушник навесні 1957- го. Їх первісток Василько, донечки Наталія й Світлана осяяли світ для обох новим змістом. Хоч було й нелегко молодим батькам, обоє заочно здобули вищу освіту. Івана Васильовича з дитинства вабила природа, тож закінчив ще й біофак УжДУ, навчався в аспірантурі, підготував до захисту унікальне дослідження «Рослинність луків у басейні річки Тересва». Побудували з дружиною дім, посадив ґазда величезний сад, у якому був дослідником і експериментатором, бо виводив нові сорти плодових дерев, ягідних кущів...
Та основним дітищем Івана Васильовича стала школа. Він мріяв, щоб діти калинчан мали справжній храм науки. Майже п’ять літ тривало листування з найвищими владними інстанціями, та мети досяг, будувати дозволили! Сталося неймовірне: у 1960-ті в Калинах швидко виросла двоповерхова красуня-школа на 500 місць – одна з кращих у районі. Збудували й восьмиквартирний будинок для вчителів. Новеньку семирічку згодом реорганізували в СШ, дітям не доводилося вже їздити в сусіднє Дубове. Це була його гордість, його активна співпраця з батьківським комітетом, громадськістю села. І хотілося, щоб цей освітній храм був увінчаний мальовничим дивом природи. Унікальний дендрокуток став втіленням мрії великого природолюба. Понад 40 видів рідкісних дерев, кущів, квітів висадили біля школи на 0,25 га у 1968 році. Колектив став лідером всеукраїнського конкурсу озеленення пришкільних територій, його нагородили медаллю «Переможцю Зеленбуду».
Милують око тут білокорі берізки, статні дуби, клени, ялини, кущі жасмину, бузку, калини, а навесні – неповторний чарівний килим із пролісків, підсніжників, шафранів, рясту. Й до пізньої осені диво-сад грає барвами полонин і лісів. Бо збирали їх різні покоління калинчан зі своїм директором, учителем, наставником Іваном Стойкою по всьому мальовничому карпатському краї. Сотні екскурсій провів він зі своїми вихованцями в зелені гори, сходження на полонини Апецька, Кобила, Герешаска стали щорічною традицією.
Відмінник народної освіти, Іван Васильович упродовж 39 років був директором школи, а загалом його педагогічний стаж – 59 літ. Нагороджений грамотою Міністерства освіти і науки України, ювілейною медаллю Президії ВР УРСР «За доблесний труд» та багатьма іншими почесними відзнаками. А ще він виношував задум написати спогади про школу, якій віддав трудове життя. Разом із дружиною Ганною Юріївною та колегинею В. Бойчук впродовж 10 літ збирали матеріали, фотоілюстрації. Його мрія збулася – книжка побачила світ.
Проте найбільшим щастям подружжя Стойків були їхні діти, онуки й 8 правнуків. Син Василь і донька Світлана стали лікарями, Наталія – учителем-біологом. У квітуванні весни зустрічав 11 березня Іван Васильович своє славне 85-річчя. Приїжджала вся велика рідня з Кричова, Ужгорода. Та, на жаль, це був останній його життєвий ювілей…
Ольга Фіцай, газета
"Новини Закарпаття"