Остання з них – «З небес спустилася душа…» – вийшла минулого літа. Про те, як почав писати і що його надихає на творчість, Михайло розповів в інтерв’ю Медіацентру УжНУ.
Як виявили у собі талант?
– Писати почав під впливом свого найкращого друга. Ми з ним у дитинстві дуже цікавилися поезією, зокрема творчістю і життєвим шляхом Тараса Шевченка. Одного разу замислилися над тим, чого є такі неординарні особистості, як той же Шевченко, і такі прості, банальні, як ми? Нам тоді було всього по 9 років. Наступного ж дня друг приніс вірш, який він написав, – обом сподобалося, і я теж вирішив спробувати. Тоді ми робили все так, як у шевченківські часи: сідали біля річки (щоправда, замість річки у нас була маленька канава :)) і на шматках паперу виводили свої творіння. Так спробували ще кілька разів, доки я не зрозумів, що мені справді подобається писати вірші.
Як перейшли від віршів «у шухляду» до публічних виступів?
– Мабуть, почалося все у 5-му класі на уроці української мови. До нас прийшла нова вчителька і на вступному уроці прочитала кілька дуже гарних віршів про українську мову. Мені дуже сподобалося. Я був захоплений цими поезіями. Прийшов додому і написав вірш «Моя батьківщина», який є у моїй першій збірці, а потім показав цей вірш учительці. Вона мене підтримала. Надалі, коли в школі проходили якісь конкурси, читання тощо, мене запрошували виступати там зі своєю поезією, а згодом брав участь і в заходах за межами школи.
Як поставилися до такого своєрідного хобі рідні та друзі?
– Спочатку сміялися; трохи згодом уже хвалили й пишалися. Загалом ставилися завжди позитивно – ніколи не було такого, щоб батьки казали мені щось на кшталт «не займайся цією дурницею, не чоловіче це діло». Найбільше з усіх, напевно, у починаннях підтримував брат. Взагалі я завжди в житті відчував його моральну підтримку. Не лише в творчості, а в будь-яких своїх починаннях, в будь-якій діяльності знаю, що він мене розуміє й підтримує.
Що надихає?
– Зазвичай якісь не дуже позитивні, на перший погляд, події в житті. Щось погане завжди супроводжується сплеском емоцій, тоді й пишуться вірші. Не може такого бути, щоб просто сісти, зосередитися й написати. Він напишеться, може, навіть добре римуватися, але буде без душі.
Хто для вас є взірцем у світі поезії?
– Серед українських майстрів це насамперед Василь Симоненко, Олександр Олесь та Василь Стус. Стосовно зарубіжних письменників, то вплинули на мене Сергій Єсенін, Михайло Лєрмонтов, але найбільше, напевно, Омар Хайям. І йдеться не лише про його рубаї, а його життєвих шлях загалом.
Які теми найбільше приваблюють?
– Кохання. Так сталося, що з 9 років (а тепер мені 19) я написав дуже небагато віршів. А з травня 2012-го до березня 2013-го – близько ста. Закохався. Бачив її щодня. Емоцій і переживань було стільки, що писався вірш за віршем. Мені здається, що з того періоду почав писати трохи краще, ніж до того.
Що могли би порадити таким же початківцям, як ви, які тільки-тільки стали публікуватися і виходити в світ?
– Оскільки я ще сам тільки починаю розвивати свої здібності, то можу лише повторити вислів Сальвадора Далі. Він писав художникам-початківцям, мовляв, якщо вважаєте, що сучасне образотворче мистецтво переросло творчість, скажімо, Мікеланджело, то перестаньте малювати й живіть далі у своєму ідіотизмі. Треба якомога більше читати класичної поезії, твори визнаних митців. Якщо їх визнали, то, певно ж, варто їх прочитати. Можливо, саме це й дозволить знайти свою нішу в поетичній творчості.
Ірина Левіна, Медіацентр