Текст коментаря
Ваше ім'я
Код з малюнка:
Зберегти Скасувати

Петрові Сокачу виповнилося б 80 років...

5 червня 2016 р., 17:04

Вірний син Срібної Землі

У 2012 році відійшов у вічність натхненний поборник хорового мистецтва, талановитий диригент і педагог Петро Петрович Сокач. Культура нашого краю зазнала ще однієї непоправної втрати. Його заслуги у збагаченні культурних надбань, зокрема у хоровій справі, надзвичайно вагомі завдяки вродженим диригентським здібностям, величезній працьовитості та незгасній любові до хорового співу.

Народився Петро Сокач четвертого червня 1936 року в місті Мукачево у богобоязливій родині священика Петра Івановича та Віри Іванівни Сокачів. Початкову школу закінчив у селі Красна на Тячівщині, куди батько переїхав на роботу церковнослужителем. Буваючи з батьками на церковних відправах, хлопець захоплювався красою хорового духовного піснеспіву. Коли ж згодом його батько прийняв церковну парафію в селі Білки на Іршавщині, юнак продовжив навчання у місцевій середній школі, директором якої і одночасно керівником учнівського хору працював відомий фольклорист і композитор-пісняр, збирач і популяризатор закарпатських народних пісень Петро Світлик. Палку любов до них заронив у душу і майбутньому пристрасному диригенту Петрові Сокачу, котрий відразу став активним хористом і вже тоді прийшов до висновку, що музика і хоровий спів стали його життєвим і духовним покликанням.

Після закінчення в 1953 році десятирічки хлопець поступає на диригентсько-хоровий відділ Ужгородського державного музичного училища і стає учасником студентського хору. Отримавши після закінчення навчального закладу кваліфікацію диригента хору (1954), молодий спеціаліст із головою та властивим його характеру природженим завзяттям поринув у бурхливе творче життя краю, встигаючи випробовувати свої сили та здібності і керівником аматорських художніх колективів, і педагогом, і на інших ділянках роботи у сфері культури та мистецтва. І скрізь, куди б не закидала його доля, залишав добрий слід, отримував щирі слова подяки за натхненну працю. Та головним полем його діяльності було пісенно-хорове мистецтво, якому віддав понад півстоліття своєї невтомної творчої праці, гартуючи і вдосконалюючи від самого початку свої диригентські навики у аматорських колективах, де проявив неабиякі організаторські здібності, природний дар психолога, педагога і вихователя, уміння завойовувати повагу й авторитет у хористів та публіки, піднімати самодіяльні художні колективи до рівня справжнього професіоналізму. Працюючи після закінчення музичного училища педагогом хорового класу на 10-місячних курсах підготовки хормейстерів-баяністів на базі Ужгородської дитячої музичної школи ім. П. І. Чайковського (1959–1962), викладачем, згодом – директором Перечинської дитячої музичної школи (1963–1977), відповідальним секретарем правління обласного відділення Музичного товариства України (1977–1980), художнім керівником обласного об’єднання музичних ансамблів (1980–1991) та художнім керівником обласної філармонії (1991–1992), одночасно керував ансамблем пісні й танцю Ужгородського фанерно-меблевого комбінату ім. О. Борканюка (1958–1993), а певний період – і хором колгоспу ім. І. Франка та районним учительським хором у Перечині. Невеликий хоровий гурток ужгородських меблевиків під керівництвом П. Сокача виріс у потужний та злагоджений ансамбль пісні й танцю та одним із перших в області завоював звання народного, брав участь у багатьох престижних громадсько-культурних заходах, фестивалях, конкурсах як в Україні, так і за кордоном. Багато мистецького хисту і наполегливої праці вклав диригент у творче зростання ансамблю пісні й танцю «Дружба» Ужгородського районного будинку культури, яким керував до останніх днів життя.

З приємністю та відрадою згадую, як митець неодноразово виручав у скрутну хвилину відомі хорові колективи краю за браком досвідчених диригентів. Так трапилося, зокрема, і з народним хором Свалявського району, котрий після смерті диригента Мирослава Чайковського залишився без керівника. На прохання управління культури обласної держадміністрації та свалявчан П. Сокач погодився очолити хор, створив оркестр, поповнив репертуар новими творами. Ще відповідальнішу творчу місію П. Сокач із честю виконав і на посаді художнього керівника та головного диригента заслуженого (нині – академічного) Закарпатського народного хору (1992–1996).

Його справедливо називали шукачем та вихователем талантів, обдарованих співаків, солістів-вокалістів, а улюбленим пісенним жанром диригента був мішаний багатоголосий хор, у якому завжди домагався злагодженого, гармонійного, образно-емоційного звучання. При цьому був надзвичайно вимогливим до себе та виконавців, людиною кипучої енергії, творчого неспокою, надзвичайної працьовитості, бо вважав, що лише таким шляхом можна досягти належної виконавської майстерності. Очолюваний ним хоровий колектив ніколи не виходив на сцену з таким собі посереднім виконавством, бо його керівник не працював упівсили.

Благодатні якості мистецького хисту П. Сокача особливо виразно проявилися у його багаторічній педагогічній практиці під час роботи у Перечинській та Ужгородській дитячих музичних школах і особливо в Ужгородському коледжі культури і мистецтв (1997–2012), де справедливо був визнаний висококваліфікованим педагогом вищої категорії з присвоєнням звання старшого викладача та очолював викладацьку циклову комісію хорових дисциплін. Тут виховав цілу плеяду здібних молодих співаків, частина яких поповнила колектив Заслуженого академічного Закарпатського народного хору, інші хорові колективи, а також понад півсотні молодих диригентів. У коледжі створив оригінальний викладацький чоловічий вокальний квартет «Цімбори», був керівником хорових колективів викладачів і студентів та студентського вокального ансамблю. Студентський хор коледжу у 2010 році під його керівництвом успішно здійснив десятиденні гастролі до Голландії.

Очолювані диригентом художні колективи постійно були активними учасниками найважливіших культурно-мистецьких заходів – творчих звітів Закарпаття, престижних фестивалів і конкурсів. У нашому краї немає такого району, митцям якого він не надавав би певної творчої допомоги. Своєю успішною і багаторічною творчою працею Петро Петрович вписав золоту сторінку в історію хорового мистецтва краю, гідно продовживши традиції талановитих диригентів Петра Милославського, Михайла Кречка, Миколи Попенка та інших. Тож цілком закономірно у 1990 році був удостоєний почесного звання «Заслужений працівник культури України».

Культурно-мистецькі традиції в родині Сокачів надзвичайно плідні та живучі, передаються і збагачуються від покоління до покоління. Старший син Петра Петровича Еміл створив унікальний високопрофесійний академічний камерний хор «CANTUS» європейського зразка, середульший – Станіслав, скрипаль, на посаді директора камерного хору «CANTUS», молодший – Петро, віолончеліст, працює у музичній школі та музичному училищі Норвегії. Донечка Еміла Сокача Ніколета – студентка фортепіанного факультету Львівської державної музичної академії ім. М. В. Лисенка, син Петрик – учень Ужгородської дитячої музичної школи ім. П. І. Чайковського (клас віолончелі). Отож, плідна духовна традиція успішно продовжується в синах та онуках диригента, у благородних творчих діяннях всієї родини.

У народі побутує думка, що пісня зі своєю мелодією служить для того, щоб зм’якшувати і радувати душу. Цій благородній справі вірою і правдою, палкою любов’ю до української пісні самовіддано служив вірний син Срібної Землі Петро Сокач. Своїм непересічним талантом хорового диригента і турботливого педагога, надлюдською працьовитістю збагатив нашу вітчизняну культуру і залишив добру та незабутню пам’ять про себе у серцях друзів, колег, щирих шанувальників його таланту.
Василь Грабовець, заслужений працівник культури України

Останні новини

Закарпаття

Україна

Світ

Всі новини »
Головний редактор - Ярослав Світлик, журналісти - Мирослава Химинець, Вікторія Лисюк, Габріелла Руденко.
© 2010-2014 «Час Закарпаття». Передрук матеріалів дозволений лише за умови гіперпосилання на chas-z.com.ua. E-mail редакції: chas.zakarp@gmail.com