Проректор з питань науки Ужгородського національного університету, доктор фізико-математичних наук, професор, Заслужений діяч науки і техніки України Ігор Петрович Студеняк належить до рекордно «золотого» випуску Ужгородської СШ № 1 ім. Т. Шевченка 1977 року, коли відмінні атестати отримала ціла низка майбутніх відомих у краї та й далеко за його межами людей.
Після школи було навчання на фізичному факультеті УжНУ, «червоний» диплом, аспірантура, викладання, докторантура, завідування кафедрою прикладної фізики. Його наукові роботи в області фізики твердого тіла публіковано у провідних вітчизняних та зарубіжних фахових журналах, оприлюднено на багатьох авторитетних міжнародних та Всеукраїнських наукових конференціях. У його доробку більше 700 наукових публікацій, серед яких 5 монографій, 15 навчальних посібників, 115 патентів на винаходи та деклараційних патентів, близько 200 статей, з яких більше сотні в журналах, проіндексованих у базі даних Scopus. Сьогодні він - знана і шанована особистість у вітчизняних та європейських науково-освітніх колах. Про його шлях у науку та стан наукової галузі УжНУ ми бесідували напередодні Дня науки.
- Пане Ігор! Ви народилися у Рахові, зростали у Хусті, а ваше становлення відбувалося в Ужгороді. Яким чином ви «об’єднали» Закарпаття?
Мої батьки походять з Гуцульщини, тож і я є родовитим гуцулом. Батько – Петро Юрійович, народився у с. Кваси біля Рахова, а мама – Орися Миколаївна у с. Росішка поблизу Великого Бичкова.
Дід Юрій Студеняк воював у Першу світову на східному фронті проти росіян. У 1917 році вступив до окремого Чехословацького корпусу, у складі якого пройшов з боями шлях з Центральної України - аж до Далекого Сходу. З Владивостока, обігнувши разом з бойовими побратимами на кораблі чи не всю земну кулю, повернувся у рідне село. Довгий час - за Чехословаччини, Угорщини та на початку радянської влади на Закарпатті - був бировом у с. Кваси, знав декілька мов, був шанованою і авторитетною людиною. Він мав восьмеро дітей, семеро з них здобули вищу освіту.
Дід по маминій лінії Микола Попадич у часи Чехословаччини був активним просвітянином у с. Росішка, великим патріотом України, який за нашу свободу і незалежність загинув у сталінському таборі.
Батько Петро Юрійович належав до першого випуску Хустського лісотехнікуму, закінчив Львівський лісотехнічний інститут, аспірантуру. Трудову діяльність у лісовій промисловості розпочинав у Івано-Франківській області, а продовжив у Закарпатській. Згодом був переведений на державну роботу у сфері управління лісовим господарством області. Упродовж багатьох літ роботи досконало вивчив ситуацію у лісовому комплексі Закарпаття, тому його дисертація, яку він захистив у 1974 році, стосувалася організації праці в лісовій промисловості краю. Потім керував науково-дослідною частиною Ужгородського державного університету, працював в Ужгородському відділі Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, викладав на економічному факультеті та факультеті міжнародних економічних відносин Ужгородського національного університету.
Мама Орися Миколаївна – український філолог – учителювала у школах та освітніх закладах. Останнім її місцем роботи був Ужгородський коледж культури і мистецтв.
Я народився у Рахові, потім наша сім’я переїхала до Великого Бичкова, де мама працювала вчителькою, а батько - директором Великобичківського промкомбінату. У 1965 році ми переїхали до нового місця роботи батька - в Ужгород. У 1967 році я пішов до першого класу Ужгородської СШ №1 ім. Т. Шевченка, а вже через три роки батька перевели на роботу у Хуст, так що з четвертого класу я навчався там. До Ужгорода наша родина повернулася у 1974 році, а я – до своїх однокласників, з якими не бачився чотири роки.
- По закінченні школи ви хотіли вивчитися на дипломата…
Юність – романтична пора. Я закінчив школу із «золотою» медаллю і вірив у те, що мені відкриті усі двері… Переконав батьків, що буду вступати в МІМО – Московський Інститут міжнародних відносин. Там готували майбутніх дипломатів, журналістів-міжнародників та економістів-міжнародників, куди й мав намір вступати. Однак по приїзді у «білокам’яну» я швидко зрозумів, що вчитися у МІМО - привілей нащадків московської верхівки. Тому я не став марнувати часу і повернувся до Ужгорода, щоб встигнути подати документи в УжДУ.
- Чому ваше життя заполонила саме фізика? Ви ж комфортно почували себе і в гуманітарній сфері: могли стати успішним істориком, економістом, врешті-решт – громадським діячем.
У школі мені однаково легко давалися як природничі, так і гуманітарні науки. А вибрав я фізичний факультет УжДУ тому, що вабила мене ця наука, та й вчитися на фізфаці тоді було неабияк престижно, адже тут викладали справжні корифеї, імена яких були відомі у наукових колах усього тодішнього Союзу. До речі, з нашого шкільного випуску 7 чоловік поступило на фізичний факультет!
- У кого вам пощастило вчитися? Хто був наставником у науковій діяльності?
У той час на фізичному факультеті працювали дуже відомі особистості, вчені, котрі закладали основи наукових шкіл і напрямків, які успішно функціонують в УжНУ дотепер. Це, в першу чергу, ректор університету (1962–1977 рр.) Дмитро Венедиктович Чепур, засновник наукової школи з фізики напівпровідників, яка охоплює широке коло відомих науковців. Після смерті Дмитра Венедиктовича цю наукову школу очолив ректор університету (1988–2004 рр.) Володимир Юлійович Сливка. У цій школі я розпочинав свою наукову діяльність та продовжую її дотепер.
Наступна школа сформувалася в галузі фізичної електроніки. Її «батьком» був Іван Прохорович Запісочний. Успіхи цієї наукової школи слугували основою для створення Інституту електронної фізики НАН України. Ще один напрямок наукової діяльності - теоретична фізика, який започаткував в університеті Юрій Мелітонович Ломсадзе. Його лекції надовго запам’ятовувалися студентам і надихали їх до власних наукових пошуків та досліджень. Продовжувачем цієї школи став ректор університету (1980-1988 рр.) Володимир Іванович Лендьел. Іншим потужним напрямком була ядерна фізика, а його засновником - Володимир Олександрович Шкода-Ульянов. У той час нам передали унікальне обладнання – комплекс прискорювачів електронів. До сьогодні ми, поряд із Києвом та Харковом, є третім ядерним центром в Україні, який має подібну прискорювальну техніку. Інтенсивні наукові дослідження велися і в галузі астрофізики, які очолила Мотря Василівна Братійчук. Ужгородські астрофізики першими у 1957 році спостерігали штучний супутник Землі на території СРСР! Зараз ці наукові школи та напрямки розростаються, а наукові дослідження успішно проводять їх учні та послідовники. Це - сотні висококваліфікованих науковців.
- Які теми ви досліджували готуючи дисертації?
Із своїм науковим керівником Олексою Миколайовичем Борцем я працював починаючи з 2 курсу. Він запропонував мені займатися в його групі, привив любов до досліджень в області оптики. По закінченні фізфаку у 1982 році я вступив в аспірантуру. У 1986 році захистив кандидатську дисертацію на тему «Оптичні, діелектричні властивості та фазові переходи в кристалічних халькогалогенідах Cu6PS5I (Br, Cl) і SbSI», а в 2003 – докторську дисертацію «Ефекти розупорядкування та фазові переходи в складних халькогенідах і халькогалогенідах».
Працюючи інженером, науковим співробітником, асистентом, доцентом, професором, завідувачем кафедри прикладної фізики (2005-2015 рр.) займався вивченням оптичних властивостей напівпровідників, фероїків та суперіонних провідників з різними типами фазових переходів, дослідженням впливу на властивості згаданих матеріалів різних типів разупорядкування, індукованих дією зовнішних факторів, вивченням можливостей практичного застосування досліджуваних матеріалів в оптичних пристроях різного функціонального призначення. За цей час мною був розвинутий новий напрямок наукових досліджень – оптика розупорядкованих середовищ.
Крім Олекси Миколайовича теплими словами вдячності хочу згадати й інших своїх вчителів – наукового консультанта моєї докторської дисертації професора Володимира Юлійовича Сливку, талановитого експериментатора к.ф.-м. наук, старшого наукового співробітника Дюлу Шандоровича Ковача, неперевершеного педагога доцента Василя Михайловича Бенцу та багатьох інших, які на різних етапах мого життя сприяли моєму становленню і залишили глибокий та незабутній слід у моїй біографії.
- Чи зберігається нині цей зв'язок поколінь фізичної школи УжНУ?
Однозначно! Молоді дослідники, які належать до тих чи інших наукових шкіл, отримують усі набуті знання в рамках відповідного наукового напрямку. Передача традицій, знань в наукових школах, коли від наукового керівника знання передаються аспіранту, відтак студенту, - є неперервною. І сьогодні авторитет фізичних шкіл УжНУ є дуже значним. Ті дослідження, які ми проводимо, знаходяться на найвищому світовому рівні, оприлюднюються в найбільш авторитетних міжнародних наукових журналах. Однак, крім згаданих мною фізичних наукових шкіл та напрямків, в університеті протягом десятиліть були створені широковідомі наукові школи й на інших факультетах – біологічному (професор В.І. Комендар), історичному (професор Е.А. Балагурі), філологічному (професори С.П. Бевзенко та Й.О. Дзендзелівський)…
- Паралельно з науковою роботою ви читаєте студентам лекції. Що більше захоплює – експериментальна фізика, чи передавання знань молодій генерації?
І те, й інше. Є період, коли дуже хочеться зустрітися із студентами в аудиторії, вести з ними діалог. Але приходить час, коли виникає бажання усамітнитися, писати наукові статті, монографії та підручники, щоб викласти свої знання та результати на папері, передати здобутий досвід аспірантам та студентам.
- На посаді проректора УжНУ ви опікаєтеся наукою. Як коротко можна охарактеризувати сьогоднішній стан наукової роботи в УжНУ?
На даний час Міністерство освіти і науки затвердило сім пріоритетних напрямків наукових досліджень. У цьому переліку УжНУ має дуже сильні позиції в таких областях, як математика і природничі науки, біологія і охорона здоров’я, гуманітарні дисципліни і суспільні науки. У цих напрямках працює чимало науковців не одного, а кількох факультетів, що дає можливість нам утримувати провідні позиції.
- Уже кілька років в УжНУ діє Науковий парк. Які головні завдання стоять перед цим підрозділом університету?
Основне завдання науковців – продукування та передача нових знань. Їх ми матеріалізуємо у вигляді наукових результатів, оприлюднених у статтях, монографіях, підручниках. Наступним кроком має бути впровадження наукових результатів у вигляді конкретних розробок у виробництво. Ми давно мріяли про створення такої структури, яка даватиме можливість реалізовувати це завдання, забезпечувати трансфер технологій та створювати на основі здобутих нових знань привабливий інноваційний продукт. Це завдання ми й покладаємо на Науковий парк. За цей час він пройшов усі етапи свого організаційного становлення і сьогодні триває підготовка пакету розробок, готових до впровадження у виробництво, укладаються партнерські угоди з виробничниками, інвесторами. Сьогодні ми уже маємо близько 60 наукових розробок, які готові запропонувати до впровадження у виробництво. Всі вони ввійшли у опублікований нами каталог інноваційних проектів. Однак, для успішної роботи Наукового парку, який є зв’язуючою ланкою між розробником продукції та її виробником, необхідно, щоб українська економіка, зокрема наша регіональна, потребувала цього.
- Сьогодні 90 % наукових досліджень в Україні проводяться саме в університетах. А якою є державна підтримка університетської науки?
На жаль, в Україні до цих пір функціонує стара модель фінансування науки, тому державна підтримка університетської науки, де сьогодні реалізується багато важливих проектів, є недостатньою. Основні кошти на науку держава спрямовує для потреб Національної Академії наук. Очевидно, що справедливим було б співвідношення фінансування 50:50, оскільки в університетських науковців сьогодні здобутки аж ніяк не менші, ніж в академічних інститутах.
- Розкажіть про співпрацю науковців УжНУ зі своїми зарубіжними колегами.
З перших років здобуття незалежності України наші міжнародні наукові стосунки набули надзвичайно позитивної динаміки в усіх сферах. На сьогодні УжНУ має більш ніж 100 підписаних угод з університетами Європи, Америки і Азії. Це дає можливість нашим працівникам, у рамках грантових проектів та індивідуальних стажувань, проводити наукові дослідження у провідних світових наукових центрах.
- Буквально кілька тижнів тому ректор УжНУ В. Смоланка підписав угоду про співпрацю з Пекінським інститутом геноміки. Цей науковий напрямок теж обіцяє бути перспективним?
Так, Пекінський інститут геноміки є світовим лідером у своїй галузі. На даний час ні в Україні, ні в сусідніх з нами європейських країнах, геномні дослідження не проводяться, оскільки немає обладнання для секвенаціії ДНК. Ми започаткували цей напрямок з того, що науковці біологічного факультету вивчають геноми двох рідкісних представників фауни і флори: птаха – лелеки чорного та рослини – гадючої цибульки трансільванської, занесених до Червоної книги України. На черзі – вивчення генома людини, що стане кроком до персоніфікованої медицини.
- Університет є стартовим майданчиком для майбутнього покоління науковців…
УжНУ по своїй суті є дослідницьким і він не лише передає знання своїм вихованцям, але й створює їх. Без залучення молодих людей до наукової творчості припиняться дослідницькі традиції наукових шкіл, які складалися десятиліттями. Найперше, ми ставимо вимогу, аби кожна бакалаврська і магістерська робота була завершеним науковим дослідженням. В УжНУ проводиться ціла низка молодіжних наукових конференцій, конкурсів, олімпіад. Усе це – перші етапи майбутнього шляху у велику науку.
- Як організована в УжНУ робота аспірантури і докторантури?
Аспірантура є своєрідною кузнею науково-педагогічних кадрів університету. З 2016 року навчання в аспірантурі відбувається у відповідності до європейських стандартів. Відтепер аспіранти навчаються упродовж чотирьох років, два з яких – освітня складова, решта – наукова діяльність. На даний час в УжНУ навчається більше 400 аспірантів і 20 докторантів, яких можна вважати каталізаторами наукових досліджень і саме ця молодь уже завтра буде переймати на себе основний тягар і відповідальність за подальший поступ університету.
- Чи буде продовження наукової династії Студеняків? Який професійний шлях обрали ваші діти?
Донька Олеся, як і її мама, продовжує лікарські традиції нашої родини. Син Віктор поєднує у своїх нинішніх студіях фізику та інформатику і я дуже сподіваюся, що він гідно продовжить наукові традиції нашої родини.
Розмовляли Василь Ільницький та Олексій Шафраньош